Останній раз - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Основна сума, ти хочеш сказати.
— Вісімсот штук. Решта — справді в банку. Мало тобі?
— У банку — п’ятдесят тисяч. Вісімсот — удома, забув?
— Пам’ятаю, — другий бичок полетів за першим. — Дарувати я їх нікому не збираюся. Вдома засідка, хоча, думаю, вони, хто б вони не були, не ідіоти і не думають, що ми повернемося. Але людей там повинні посадити. Для очистки совісті. Навіть якщо вони й обшукували хату, чорта з два їм скарб знайти. Так що увечері я піду і заберу наші бабки.
— Піду я, — рішуче заперечила Віта. — Ти після операції...
— А я різких рухів робити не буду. І потім там справді не повинно сидіти багато народу. Кажу ж, пара-трійця хлопців для святого спокою, і то не найкрутіших, справа ж безнадійна, ми ж не повернемося на засвічену хату. Так що це буде прогулянка, — Антон несподівано нахилився вперед і цмокнув дружину в щоку.
— Не підлизуйся!
— Ти ж не залишиш різним гівнюкам сімейні капітали? Господиня!
Віту ця фраза чомусь розсмішила. Напруга почала спадати, а через кілька хвилин спала остаточно.
Близько другої години дня Малахов перестав чекати якихось позитивних результатів. У всякому разі, швидко повернути контроль над ситуацією не вдалося. Лишається чекати... Чого?
Він сидів у своєму кабінеті за столом, решта розташувалася так, щоб бос міг бачити усіх. Малахов мовчав, лише повертав свою низько посаджену голову і поглядом давав зрозуміти, що той, на кого погляд спрямовано, може говорити. Інтонації, з якими говорили підлеглі, нагадували військові рапорти.
— Через стукача повідомили ментам номер їхнього «БМВ». Тачку тепер шукають кругом, так що з міста вони не вислизнуть. Хіба інший транспорт знайдуть.
— На квартирі засідку залишили. Троє. Трутень старший.
— Помідор, сучара, змотався. Сусіди кажуть, вчора ще бачили, як він під будинком сумки у багажник пакував, квапився, мудило!
— Ноготка ніде нема. Вдома не з’являвся, телиця його перелякана, не знає ні греця. Розкололася тільки, що забіг до неї на початку дев’ятої ранку, вигріб бабки, десь близько трьох із половиною штук, ключі від машини забрав. Боїться.
Ноготок був одним із тих трьох, хто прийняв пост біля будинку Віти і єдиним, хто вцілів у перестрілці. Він цілком логічно вирішив, що Круглий повісить на нього усіх собак за провал, і тому миттєво накивав п’ятами. Ноготок хвилював Малахова менш за все, та справа не в ньому, а у принципі — шмаркач ховається від справедливої кари. Нічого, його знайдуть, у нього клепки менше, ніж у тієї нахабної парочки. З ними ж доведеться пововтузитися.
— Вишняк у реанімації, тільки навряд чи вичухається. Одна куля в легенях, друга — в черепушці. До тями не приходив. Лікарі нічого не обіцяють, але кажуть, що коли сильно постараються...
Малахов нарешті подав голос:
— Хай не стараються. Навіщо мужикові мучитися? Займешся цим, Корінь.
Корінь, хлопець зі слідами кислотних опіків на обличчі, діловито кивнув.
— Тепер так, — Малахов переплів пальці обидвох рук і обвів важким поглядом присутніх. — 3 баби-маклера очей не зводити. До себе в барліг вони навряд чи носа пхатимуть, не дурники, розуміють — хата засвічена. Але люди хай там посидять хоча б до понеділка. З міста вони вирвуться, якщо захочуть. Машину поміняють, надягнуть якісь вуса з перуками — дуже просто замаскуватися. Нам їх треба шукати тут, — він стукнув зчепленими руками по столу. — І робити це швидко.
Він очікував реакції, та всі мовчали. Київ — океан, тут на вудку нічого не клюне, тут сіттю ловити треба. А якщо й закидати вудку — наживку відповідну підібрати.
— Чого заглухли? Я за вас думати повинен? — його погляд зупинився на худому довгані з волоссям, зібраним на потилиці в жмут. Довгий розцінив погляд боса як наказ говорити, квапливо видав:
— Раз вони в бігах — бабки шукати будуть.
Малахов пожвавився.
— Стоп-стоп! Бабла в них справді мусить бути до хріна. Повинні вони його десь зберігати, правда? Не в кишенях же все носять!
— Вдома нема. Наші там усе перевернули. Знайшли триста баксів у шкатулці в барі. І все.
— А чому дома? Вони до банку кладуться. Наші козли навчилися вже.
— Вони купувати хату збиралися. Могли запастися цією сумою наперед.
— І що, спати на бабках? Ми б знайшли! Чи хлопчики хріново шукали?
— Нормально шукали!
- Так, — Малахов заплющив очі, кілька разів труснув головою, так струшують калейдоскоп, аби мозаїка склалася в цілу картинку. І зараз він збирав докупи мозаїку своїх думок. — Так, — повторив, розтуливши повіки. — Навряд чи в них бабло за бугром, раз тут купувати збираються. І навіть якщо вони ляжуть на дно, гроші їм все одно потрібні. Всі. Скільки в Києві банків, які видають і приймають валютні внески? Так от, зранку в понеділок біля кожного повинно бути шість пар наших очей.
Малахов хотів іще додати, що коли і цього разу виявиться, що витягли порожній квиток, він усім голови повідкручує, але промовчав. Рекрути його тут ні до чого. Це просто означатиме, що карта йому не лягла, і парочку, котра його кинула у такий нахабний спосіб, знайти не вдалося. А відриватися через це на хлопцях — означатиме настроїти їх проти себе. Для чого? Тут, з усього видно, намічається незабаром досить крута розбірка, бійці знадобляться, вірні бійці. Тому запитав лише, аби крапку поставити:
— Усе ясно?
О дев’ятій вечора в серпні вже сутеніє. Антон критично оглянув себе і переконався: підсвідома пристрасть до темних тонів одягу як ніколи доречна. У будь-якому випадку перевдягтися нема в що, і чорна футболка, темно-сині джинси і чорні з синім кросівки як ніколи пасували до його нинішньої вечірньої місії. Револьвер він прилаштував ззаду за паском, накинув камуфляжну куртку. Віта спостерігала за його приготуваннями із все зростаючим хвилюванням.
— Я боюся. Шви розійтися можуть. Лікар же казав...
— Мені цікаво, що він сказав би зараз.
— Що йти треба мені. Чи ходімо разом?
— Удвох нам буде незручно, сама розумієш. Це не вуличний бій, це приміщення. І потім спину мені хто прикриє? Дядько? Невідомо, як ще усе складеться...
Антон і сам потерпав за свою мобільність. Від цього сьогодні залежало багато що, а проопероване місце таки поболювало. Але якщо не думати, то не болітиме. Аби заспокоїти Віту, він пустив
