Останній раз - Андрій Анатолійович Кокотюха
— А ще простіше — кинути її зовсім. Куди ми хочемо податися?
Питаннячко. Найголовніше на сьогодні. Починати пошуки спокійної тихої місцини треба з нуля. Гроші є, багато. Осісти з ними можна де завгодно і потроху починати обживатися. Але... Якщо повністю рвати всі навіть досить умовні старі контакти, то заодно слід поміняти й усі старі плани. І про всяк випадок, просто про всяк випадок не потикатися до Криму. А куди? Знов те саме питання...
— Може, на південь? Одеса?
— Тебе все до теплих країв тягне...
— Тепло там. Море. Загубитися нескладно, стільки всякого люду...
— А чому не в Закарпаття? Вирощували б виноград, робили вино, і кордон теж поряд, усілякий люд теж товчеться...
— До чого тут кордон! Нудно там, не хочу!
— Зате тут надто весело...
Віта перевернулася на живіт, їхні очі зустрілися.
— Де ми перейшли Малахову дорогу?
— Мене це менш за все цікавить, факт, що він полює на нас, від цього не перестане бути фактом. А взагалі — греці його знають. Може, в Америці щось наперекосяк. Може, бабки повернути хоче, жадібний тому що. Яка різниця, чому він нацькував на нас своїх вовкодавів! Цікавитися, з’ясовувати причини зараз — виявити себе. Так що все, зав’язано. Пацюк, наприклад, якщо із пастки вибереться, вдруге туди просто не полізе. Інтелект у цих тварюк — дай боже! Особливо нахабні вищий пілотаж демонструють: приманку акуратно зжеруть, а пастка як стояла, так і стоїть собі. Тільки таких нахабних справді небагато, більшість просто оминає місця, де чигає щуроловка.
— Чого це ти про пацюків згадав? — Віта легенько дмухнула йому в обличчя, Антон відмахнувся, як від набридлого комара, роблячи це швидше з бажання відреаґувати на її загравання, аніж від того, що йому неприємно.
— У бабці в льоху пацюччя водилося. Розумецькі тварюки, я потім читав десь. Отруїлася одна — інші отрути не жеруть, метиковані. Про щуроловки я вже розповідав. Кажуть, вони тільки й виживуть після ядерної війни. Вони та ще таргани.
— Гарні перспективи...
Антон знову примружив очі.
— Шукають нас Круглий із бригадою — хай лоби порозбивають собі. Обламаються й перестануть. Інші важливі справи відволікатимуть. Нам просто пацючий розум і обережність у пригоді тепер стануть. На новому місці, якщо будемо тихо себе поводити, нікого наша сімейна пара не зацікавить.
— Ну от, знову постає питання нового місця!
— Давай поспимо. Якщо воно не насниться, то у нас цілий день попереду. Кинути машину і поїздом кудись — ідея непогана. А до якої станції брати квиток у двомісному люксі — пропоную вирішити тільки виспавшись. Приймається?
— Годиться, — Віта цмокнула його в щоку і пішла до ванної.
І все ж таки Антонові не спалося. Віта тихо сопіла поруч, заснула відразу, цілий день на нервах. А він лежав, намагаючись не особливо вовтузитися, аби не розбуркати її і не почути: «Чому не спиш?». Він знав, чому. Відчував — самому собі не хотів відповідати. Як не дико у цій ситуації признаватися собі, але він хотів, щоб хтось із кровних ворогів, список яких поповнив сьогодні Малахов, вистежив їх. Бажання зринало глибоко-глибоко у підсвідомості. Бажання бою, бажання відчути знайому сверблячку долонь, адже такою була більша частина прожитого життя. Антон звик до постійного стану бойової готовності, до підвищеного вмісту адреналіну в крові, до зміни масок, до того, що розважальна література подає як гру, а життя перетворює на боротьбу мізків, помножену на твердість руки, гостроту ока і швидкість реакції. Він боявся, що не витримає спокійного розміреного існування без подій. Це потрібно Віті, заспокоював він себе. Все для неї, вона жінка, вона не повинна так жити, вона прагне домашнього халата, ситого чоловіка із животиком, дитини й спокою. Антон посміхнувся своїм думкам: невже такою можна уявити жінку, що лежить поряд із ним на застеленій одягом і чохлами від автомобільних сидінь підлозі. Розрядницю по стрільбі, авто- й мотоспорту, яка ламала ребра, трюкачку і... Ні, слово «вбивцю» він навіть подумки не вимовить. Вони позбавляли життя не людей, а скажених собак. Вони на війні, а на війні вбивць нема, є лише воюючі сторони. Та Антон був певен — саме Віта й звикне до спокою. Хоча... хоча... хоча...
Думки змішалися. Бажаний сон нарешті прийшов.
Траса. Серпень
— Ви таки бажаєте закрита рахунок? — директор філії «Експорт-банку» був підкреслено ввічливим.
— Так, терміново потрібні гроші. Це пов’язано з виїздом... Розумієте, що я маю на увазі? — обличчя Антона набуло багатозначного виразу. — Якісь проблеми?
— Ні-ні, усе нормально.
Поява директора власною персоною Антона не здивувала — він завжди був присутній при видачі досить великих сум, а тут — клієнта втрачаємо, постійного, це вам не абищо. Акуратний — повідомив наперед, що хоче отримати всю суму.
— Я попрошу вас до мене у кабінет. Сума значна все ж таки, валюта. До речі, ми надаємо охорону... У місті неспокійно...
— Дякую. Потреби такої нема.
Вони закрилися зсередини. Поки сувора дама середніх років перераховувала гроші, директор запропонував клієнтові кави. Дивлячись на стосики купюр, Антон сьорбав каву і думав про своє.
У місті неспокійно, сказав директор. Про стрілянину на вокзалі говорилося в усіх новинах, вчора гарячу тему не оминув лише лінивий. Причини, звичайно, встановлюються, як і особи зниклих злочинців. Пікантна подробиця: очевидці свідчать, що в стрілянині брала участь жінка. Особи вбитих встановлено. Співробітники одного із приватних охоронних бюро. Більш конкретні дані в інтересах слідства не оприлюднюються. Міністр внутрішніх справ здрючив начальника ГУВС. Той оперативно скликав прес-конференцію і пообіцяв, що винуватці будуть виявлені у найкоротший термін.
Які висновки? Антон переконував себе, що у Малахова зараз інші проблеми, йому б відмазатися, адже його хлопців вирахували. Ті теж молодці, поперли внагляк, з дозволами на носіння зброї при собі, сек’юріті задрипане. Гаразд, принаймні Круглий поки що мусить займатися прикриттям власної сідниці. Хай дасть пояснення органам, якого дідька його підлеглі почали війну на привокзальному майданчику серед білого дня. А їх із Вітою вже увечері не буде в Києві. Два квитки на поїзд
