Останній раз - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Грець їх знає... Думаю, двійко у джипі лишилося. Один — сто пудів, водилу я точно поклав. Вистрибувати двоє, і в кабіні фури парочка... Десь так четверо, я гадаю.

— Може, й усі п’ять. Але не менше чотирьох.

Антон відділився від палі, зробив уперед кілька кроків, важко ступаючи по воді, гукнув:

— Чого вам треба?

— Перебазарити! Поки що! Вилазь, життя ґарантуємо!

— А ти спустися сюди і виведи нас за руку, мудак!

— Купайтеся далі, рибки! — знову гаркнули автомати, і Антон сахнувся, насилу втримавши рівновагу. — Жити будете, я кажу!

Антон повернувся до своєї палі. Зовсім недоречно занив шрам на місці операції. У погляді Віти читалося запитання, а погляд Антона ковзнув угору, далі — в бік берега, неподалік якого маячила, перевернувшись від удару, їхня машина, а ледь далі маячили обриси фури.

— Вони всі на мосту. Стоять по обидва боки і чекають, поки ми висунемося, — по його впевнених інтонаціях Віта зрозуміла — він щось придумав і шанс у них є, після стількох років його просто не може не бути, і вони використають цей шанс, або... Ніяких «або»! Спокійно і уважно.

— Далі що?

— Якщо ми будемо виходити, вони, гадаю, всі на один бік збіжаться і навіть голови позвішують, аби подивитися, як ми здаємося. Не перебивай, слухай, — Антон черпонув рукою води, хлюпнув собі на обличчя і повів далі: — Я зараз вийду. Викину автомат на берег і вийду. Коли я дійду до берега, вийдеш ти. Не раніше. Я мушу підійти так, щоб до автомата лишався один стрибок. Вони витріщаться на мене, у тебе буде секунди дві фори. Різко повертайся і стріляй угору. Їхні голови вишикуються точно над тобою. Я встигну дострибнути до автомата, ти ховайся відразу, чекай і не біжи за мною — я прикрию, — він ковтнув важкий глевтяк у горлі. — Спробуй влучити. Хоча б у одного. Не влучиш — відволічеш, і я встигну сховатися за машину. Але ти зможеш. У кіно таке роблять, — додав він для чогось.

— Добре, — просто мовила Віта і підійшла до нього впритул. Вони не дозволяли собі сентиментів під час операцій, не допустили й зараз, щоб не порушити традицій — прикмета погана. Просто на якусь мить їхні губи з’єдналися, Антон відчув щось мокре на Вітиних губах, а потім підняв голову і прокричав:

— Яка гарантія життя?

— Крім мого слова, падло, тобі ніякого документа не буде!

— Хрін із вами! — пауза. — Не стріляйте! — пауза. — Виходимо!

Він кивнув Віті і повільно рушив до берега. Кроки давалися важко. Коли він переступив межу, яка ховала його від людей на мосту, зупинився, очікуючи підступного пострілу згори, та автомати мовчали, і він рушив далі, простягнувши руки вперед, та не випускаючи з правиці автомат.

— Кидай ствол! Кидай, сука!

Він напівобернувся і подивився вгору. Все точно. Четверо. Збіглися до краю мосту. І сонце їм у очі, правильно він розрахував, з потрібного боку вийшов, уже недовго, братва, вже недовго...

— Кидай, мать твою! — кулі заляпотіли майже біля самих ніг, по коліно занурених у воду. Дрібними бризками обдало обличчя. І, попри все, Антон зробив ще кілька кроків у напрямку до берега, лише тоді пожбурив автомат на прибережний пісок. Ще крок. Ще.

— Тепер дівка! Бігом! Бігом!

Ще крок — і раптом постріли за спиною вперіщили, немов канчуком. Він стрибнув, відштовхнувшись ногами від кам’янистого днища, впав на пісок, у перекоті підхопив автомат і закотився за машину. Постріли гриміли далі, він підвівся, дивлячись точно перед собою і поливаючи з автомата людські постаті на мосту, які рухалися в його бік, та не всі, не всі, Вітко! Щось гаряче стьобнуло по передпліччю, він блискавкою перескочив до фури, відзначивши, що братва полягала-таки на мосту, а дехто — Вітко! — так і не піднімався. Зловивши на приціл чергову мішень, Антон натиснув на гашетку, та автомат його захлинувся. Чекати не можна, вони поки що лежать, та зараз оговтаються, тут і Віта не допоможе, невідомо, чи лишилося щось у неї в стволі. Відкинувши непотрібний вже автомат, він ухопився за ручку дверцят фури, закинув своє тіло на підніжку, зойкнувши від болю в передпліччі і внизу живота, рвонув дверцята і опинився в кабіні. Ключі в замку, само собою. Поворот ключа — і мотор заревів, важка машина посунула на міст, і двоє з тих, хто ще залишався живими, підскочивши, випустили по ній короткі черги. Антон пригнувся, друзки сіконули по щоках. Повідкидавши свої автомати, бойовики в паніці кинулися бігти. Фура вискочила на міст і, чавлячи трупи, помчала за втікачами. Один виявився прудкішим і перебіг через міст, а той, що відставав, у паніці притиснувся до перил. Ледь крутнувши вправо, Антон якось абсолютно байдуже розмазав людину по перилах. Останній уже біг полем. Ударивши по гальмах, Антон підібрав з підлоги кабіни чийсь, мабуть, запасний АКМ, і стрибнув на бетонну поверхню мосту. Він не цілився, стріляв навскидку, кулі лягали віялом і таки зачепили втікача.

Він упав, змахнувши руками, обличчям униз. Антон втратив до нього будь-який інтерес.

— Вітко! Нормально!

Він підійшов до краю мосту і звісився через бильця.

— Нормально! Виходь!

І він побачив Віту. Вона лежала у воді, розкинувши руки й ноги, обличчям догори. Так лежить людина, яка зробила важку роботу і лягла відпочити. Ось тільки в обличчі її було щось неприродне.

— Віта!

У небо мертво дивилося лише одне око. Замість другого на півобличчя розповзлася пляма, доводячи, що у смерті таки потворне обличчя.

— Віта!

Антон збіг з мосту і увійшов у воду. Він не послизнувся, стрибаючи на берег, а тут одразу нога втратила опору, і він беркицьнувся, забившись об незграбний камінець. Підводився Антон важко, доповз до Віти мало не навпочіпки, став навколішки перед її тілом, не звертаючи уваги на те, що вода сягала тепер трохи вище грудей.

Вона не встигла забігти під міст. Автоматна черга випередила, спотворивши половину обличчя, тіло теж пошматоване кулями, мабуть, стріляли відразу кілька бойовиків. Рука її стискала «кольт». Вода змила кров із мертвого обличчя, та все одно передсмертного виразу на ньому прочитати не вдалося.

Антон погладив мокре волосся, підвівся, підхопив тіло під руки і, задкуючи, поволік до берега. Віта видавалася як ніколи важкою. Виволікши нарешті мертву на берег, Антон мішком опустився на траву і поклав мертву