Останній раз - Андрій Анатолійович Кокотюха

із вокзалу справді нагадував пастку, не так багато було варіантів відходу. Але в Антона був виграш в часі, пара хвилин, не більше, та він використав їх цілковито. Головне — уникати великих вулиць, там рух інтенсивніший і менше можливостей для маневру. Антон добре знав місто, та й чудово знав, як у подібних ситуаціях діє міліція. А ще знав, що зараз краще не мотатися містом, а гальмонути десь у провулку чи заїхати на якесь подвір’я і чекати. Потім — спокійно, не кваплячись, їхати далі. Коротше, вибратися можна...

— Ну, що робимо?

У запитанні Віти не чутно ані істерики, ані викликаних обставинами ноток відчаю. Запитала просто й діловито, так вони зазвичай радилися перед тим, як почати чергову операцію.

Антон, попетлявши трохи, заїхав у одне з тихих подвір’їв на Чоколівці. Вони мовчки сиділи хвилин двадцять, і кожен устиг зробити перші підсумки всього, що сталося цього ранку. Антон чекав Вітиного запитання, все ж таки він мужчина і змушений на подібні жіночі запитання відповідати.

— Поки що сидимо тут.

— Це само собою. А у перспективі?

Антон витрусив із пачки дві цигарки, одну простягнув дружині, підніс їй запальничку, затягнувся сам.

— Давай по пунктах, так думати легше. Коли ти їх засікла?

— Сьогодні вранці.

— У місті випадково навряд чи могли зачепитися. Отже, вели від дому.

— Я думала про це. Логічно.

— Отже, висновок перший: повертатися туди не можна. Що б не сталося.

Він промовив це спокійно і впевнено. І обидвоє відразу зрозуміли: машина й рюкзак у багажнику — ось усе майно, що залишилося у них після кількох років ризику, крові, смертей. Віта хотіла щось сказати, та зустрілася очима з важким, просто-таки кам’яним поглядом Антона і відчула, як кров відступає від обличчя.

— Заспокойся, — таким тоном Антон ніколи з Вітою не говорив, вона навіть розгубилася на мить і відчула, що кров повернулася, від різкого припливу обличчя запашіло. — Усе нормально. Подумаємо. Викрутимося. Подумаємо — і викрутимося. Усе гаразд тепер?

— Вибач... Я просто... Все якось... Подумала...

— Ось і молодчина, що подумала. І ще раз подумаєш. І ще багато-багато разів, — він струсив попіл на коробку передач. — Як давно тебе пасуть, ми не знаємо. Теоретично нас могли вирахувати давно, як мінімум після Америки і перед нашими горами. З цими дебільними Штатами ми світилися більше, ніж треба, а шукати нас було кому. Поки логіка є?

— Начебто.

— Поїхали далі. Чому вони не проявили себе раніше? Чого чекали? Я ж так собі думаю, що тебе тут не поспішали чекати лише через те, що не знали, де я. Ми саме обидвоє комусь потрібні. Якби ти не вийшла мене зустрічати через те, що тебе прихопили, я б захвилювався і зрозумів би — лажа якась. Ні, все повинно виглядати природно. Тому висновок номер два: тебе вистежили протягом останніх трьох днів, що ти була у місті, адже була ти сама, без мене. В усіх інших випадках ми були удвох. Отже, пасуть нас віднедавна.

— Я дурепа.

— Не поспішай лаятися. Помітила б ти їх раніше, то просто б відірвалася і приїхала б за мною хоч як. Мости спалено, так що ситуація нічим би не відрізнялася. Ні, десь ми прокололися разом, - він щиглем послав недопалок у вікно. — Наступне питання: хто вони?

— Дістати нас багато хто хоче, — тепер Віта перейшла на діловий тон. — Взяти хоча б Кіпіані. Сам казав: там десь щось просочилося. Чи та ж братва Акули... А візьми Лисого, Вяземського, Прохора, Біса! Турки Махмуда свого часу гроші за наші голови давали, не знаючи, правда, кого шукають. Чеченці взагалі дуже сердиті, сам знаєш!

— Усе робилося акуратно...

— Ніхто не заперечує, просто...

— Зажди секунду, — Антон підняв руку, немов прагнучи зупинити потік непотрібних слів. — Я до того, що навів хтось. Не думаєш?

— Схоже на те, але ж контакти із зовнішнім світом ми самі зводимо до мінімуму. І сам знаєш, як усе робиться: усі, з ким ми по ходу контачимо, думають, що мають справу з різними людьми.

— Тим більше коло звужується. Дружбан Котяра в курсі всіх справ. Він сам, падлюка, шифрується, тільки ж його могли вирахувати. Ось тобі висновок номер три.

— Це ще перевірити треба...

— А хто каже, що не треба? Тільки не в цю секунду. Тепер згадуй, де ти за ці три дні була? Просто так сісти на «хвоста» на шосе випадковій машині — такого навіть у поганому кіно тепер не показують. Так що тебе перехопили десь по ходу твого маршруту.

— Тут просто: у середу відсипалася, з дороги все ж таки, машину сама вела. У четвер заходила до маклера, на базарі ще була, продукти купляла, хотіла печеню з м’ясом і овочами зготувати любому чоловікові... Вчора дома сиділа, куди мені особливо виходити...

— Сама четвертий висновок зробиш?

Віта здивовано подивилася на чоловіка і раптом відчула, що кров знову приплинула до обличчя.

— Незрозуміло... Я... я не думаю... Як? Та ні!

— А які ще варіанти? У м’ясному павільйоні тебе накололи? Ось як вони вийшли на нашого маклера, як прорахували і перекупили інформацію — цього не знаю. Поки що принаймні. І навряд чи дізнаємося тепер... Туди не повернемося. Все, кінець морям! — Антон секунду подумав. — Навіть якщо я помиляюся, все одно туди ні ногою.

— Нічого не купуємо?

Віта сама від себе не чекала такого наївного дитячого питання. Тепер щоки запалахкотіли ще сильніше. З виразу її обличчя Антон зрозумів: у відповіді нема необхідності.

— З міста ми не виберемося, — він закурив нову цигарку. — Навіть якщо омонівці й менти не роздивилися номерів нашої тачки, все одно орієнтування на темно-синій «БМВ» пішло, і виїзди перекрито. В центрі патрулі теж не гуляють, не кожен день такий бойовик на вокзалі. Так що доведеться уникати центральних вулиць. Думаю, до завтра, максимум — до післязавтра пристрасті стихнуть, менти втомляться від безрезультатних пошуків і обламаються. Та ще будуть матюкатися водії таких самих тачок, у нас не єдина темно-синя машина такої марки у столиці. До післязавтра треба перечекати.

— А що потім?

— Ти ж бабки у банку замовила? Мій паспорт при мені, отримати їх легко. До речі, ти до банку перед маклером їздила? — Віта ствердно кивнула, відчувши перше за весь день полегшення.