Останній раз - Андрій Анатолійович Кокотюха

У поліцію надійшов анонімний дзвінок. Невідомий чоловічий голос повідомив, що в будинку міс Лідії Селіді, власниці магазину одягу, якісь підозрілі особи, притому що господиня нещодавно перенесла втрату батька, про це всім відомо, і в цей час перебуває в Нью-Йорку. Себе анонім не назвав, мотивуючи тим, що не хоче втручатися в сумнівні чужі справи. Дзвінок вдалося засікти — автомат в залі чекання аеропорту. За вказаною адресою справді перебували двоє невідомих. Вони вели себе досить дивно — вимагали викликати спеціалістів по вибухівці, бо крісла, в яких вони сидять, заміновано, і вони не можуть поворухнутися. Сапери прибули на місце і переконали всіх присутніх, що ніякої «пекельної машинки» нема, після чого поліція, заспокоївши непроханих гостей, що вчинили гармидер, почала виконувати свої професійні обов’язки. Жоден із молодиків не зміг ясно й чітко пояснити, як і чому опинився в домі міс Селіді. Сама господиня ввечері прилетіла з Нью-Йорка і дуже здивувалася, заставши у себе вдома поліцію. Тут же нагодилася преса — гучна справа Селіді була ще пам’ятна. На той час з’ясували особи невідомих. Обидвоє виявилися емігрантами з колишнього Радянського Союзу, це знову привернуло увагу преси до улюбленої теми останніх років: проникнення в Америку так званої «російської мафії». Найбільш радикальні засоби масової інформації вимагали в уряду переглянути систему надання різним непевним особам права на проживання і отримання громадянства США. Непрохані гості міс Селіді, у яких було до того ж виявлено зброю, були заарештовані, і скоро преса втратила до них інтерес, справедливо вирішивши, що тепер порушники американських законів — сфера зацікавленості поліції. І без того щодня сенсації...

Київ. Серпень

— А-а-а-йй! Бо-о-ля... Досить! Малахов, боляче! А-а-а-ййй-яй!

— Знаю, — Малахов скривився, крик бив по вухах, неприємний звук, неначе кошеня мучать. — Відпочинь, Батон.

Мордоворот із перебитим носом витер тильним боком долоні спітніле від старанної роботи чоло і відсунувся вбік.

Малахов сидів, схрестивши руки на грудях, на капоті свого «мерседеса». Навпроти нього із перекошеним від болю обличчям знаходився той, кого Антон із Вітою охрестили Котом, а всі інші знали як Рому Помідора. Своє прізвисько Роман Сергійович отримав ще в часи отроцтва, породило його оригінальне прізвище, яким нагородив сина батько — Томатов. Зараз він був голий по пояс, товстеньке черевце, рожеве, як у молоденького підсвинка, нависало над паском. Руки зв’язані дротом і припнуті до високої гілки. Його підвісили так, що ноги ледь торкалися землі, він міг ледь відчувати її пальцями. Його не били по обличчю, вдарили лише раз, коли заїхали углиб лісу і витягли з машини, влучний удар розкраяв губу, і тепер Рома Помідор машинально злизував кров. Зате решта тіла затерпнула від побоїв, на грудях та животі вже червоніли сліди від опіків, від болю та переляку він встиг обмочитися, але серйозно побоювався, що печінку йому таки відбили, а якщо ні, то до цього йде, хлопці справу знають, а що як від мужчини від нього тепер толку нуль, він переконаний на всі сто. Правда, чи є у нього взагалі шанс...

— Не знаю! Не знаю, Малахов! Убий — не знаю!

— Уб’ю, — байдуже підтвердив Малахов. — І не зарию, падло, просто так тут кину, звірина різна пожере.

— Ну за що-о-о?!! — Помідор по-баб’ячи заголосив і навіть рвонувся відчайдушно, збираючись, мабуть, стати навколішки перед мучителями, та дріт боляче смикнув руки, біль жахнув по тілу. — Ну не я ж винен, не я, не я!

Малахов відокремився від капота, наблизився до полоненого впритул. Обличчя Роми обдало горілчаним перегаром. П’ятірня Малахова стисла волосся Помідора, той зойкнув, та Малахов ніяк не зреагував, ударив голову полоненого кілька разів об стовбур дерева, Рома заплющив очі, стиснувши повіки, і застогнав.

— На мене дивися, суко! — очі миттю розчахнулися, в них читалися покора, біль і переляк. — Ти мені привів цю парочку гівнюків! А вони обвели мене, як останню курву, забрали мої бабки і допомогли грекові зашифруватися! Мені потрібні мої бабки! Це не все — я хочу відірвати яйця тій гниді, пустити по колу його бабу, а потім нагодувати їхніми шматками собак! Сам хочу, оцими ось! — він ткнув у обличчя Помідора розчепіреною п’ятірнею, від чого голова полоненого знову вдарилася об стовбур. — Ти був з ними в контакті кілька років, мудак, і не знаєш, де їх шукати? Думаєш, я таке схаваю? Я півмільйона угрохав на цю справу! Зрозумів — півмільйона! То це ти мені бабки віддавати будеш? Ну?

— Я... я віддам... Продам усе!

— Тобі, суко, ще раз пузо припалити — і ти лимон почнеш віддавати? Ти досі не зрозумів, чого я хочу? — тепер зігнута в лікті правиця Малахова лягла полоненому на горло і натиснула так, що Помідор захрипів, і перед очима в нього від раптового браку повітря замигтіли кольорові зірочки. — Ти не зрозумів, падло? Ви домовитися могли разом, проти мене! Бабки поділити й забути! А ось не вийшло ні хріна, розкололося все! І якщо ти їх мені здаси, а я обидвох візьму, вони тебе за компанію здадуть. Цього боїшся?

Він прибрав руку. Помідор закашлявся. По щоках котилися сльози.

— Ні... Я не знаю нічого... Правда... Конспірація у них...

— Чув я цю пісеньку вже! Подумай! Добренно подумай! Батон, допоможи!

Малахов ступив убік, даючи місце флегматичному Батонові. Очі Помідора стали круглими від жаху, і раптом у пам’яті, як після могутнього підводного вибуху, спливло щось, маленька деталь, уламок щогли, за який схопився потерпілий від корабельної аварії.

— Знаю! — заволав він. Батон таки втопив кулак у його животі, але вдруге бити не поспішав, запитально глянув на хазяїна. Малахов жестом звелів припинити, знову наблизився до полоненого.

— Що ти там знаєш?

— Знаю! Вони... зав’язувати хотіли... Так мені мужик говорив...

— Чули вже. Все?

— Не все! Він якось ляпнув, що до Криму збираються. На спокійне життя. Дві хати вони хочуть там купити! В Євпаторії чи ще десь — він не говорив! — інформація лилася з рота Помідора суцільним потоком. — У одній жити, другу здавати... Пансіонат начебто... Щось таке вішав... Бабла, казав, вистачить...

— Вистачить, казав... — очі Малахова злобно блиснули. — Падло... Гаразд, що я маю з того, що ти навішав оце тепер?

— Треба пошукати по фірмах... Шанс маленький,