Сьогодні тане сніг - Христина Лі Герман

   — Ні! — виривається раптом, головою трусить, на крок відступає, а сльози на ридання перетворені зі словами ковтає: — Так… — вдихає на силу, а мене вперед кидає, до неї, тягне за в’язи, але стою. — Так не повинно… Не повинно так бу-у-у-ути. Ви… Ти… Це така ганьба. Я така… Така нікчемна, недолуга, непотрібна… 

   — Потрібна! — голосом гримлю на видиху, а вона ціпеніє. 

   Враз величезними очі стають, погляд, як світ весь сірий, туманом оповитий, на мить блиском блакиті прямо в душу, десь так глибоко, наче той серпанок не ніжний, а гострий і в саме тіло встромляється. 

   — Мені потрібна! — підходжу і відкидаю всі сумніви, відкидаю дурні перестороги, слова її про те, що різні ми. Все це летить знову на хрін, щойно жаром в її губи, руками до обличчя ніжного і так, щоб повірила. — Ти потрібна мені, Маленька. 

   Губиться подих. Зриваюся, відпускаю те, що вчора сп’яну стримав і цілую так спрагло, що тріпоче тіло тендітне в руках, що схлипи на дихання збите й солодке перетворені —  п’ю, як скажений. Стискаю підборіддя ніжне, гублю руки у волоссі шовковистому, а язиком вищтовхую те, від чого дурію. 

   Тихий, млосний і протяжний стогін крізь схлип змушує поглибити ласку, їсти з її шкіри, пити з її подиху, дихати нею. 

   — Маленька, — хрипко і спрагло шепочу, а вона до себе назад тягне, до губ притискається, язиком маленьким штовхається і привстає, обіймає, чіпляється, тілом тереться, грудьми соковитими, стегнами гарячими, та так, що закипає кров, а член скажено пульсує. Від смаку, від запаху…

   Через неї. 

   Треба зупинитися, — кричу собі, а сам вже до стіни притис і під сідниці підняв, а вона пальцями по шиї, нігтями по плечах і під сорочку, а ротом, маленькими вустами, шматує самовладання. 

   — Ш-ш-ш… Не так швидко, — ледь відриваючись, дихання шукаю, та марно. 

   Червоні вуста, вологі і вжалені манять невинністю і чистотою. Манить ніжністю, красою і крихітнистю її тіло. 

   — Так, я маю… — повітря ковтає, на ноги стає, та не відпускає. 

   Лише обличчя ховає, та не даю. Обережно за підборіддя підіймаю і кажу, ледь вгамовуючи дике бажання не виходити з цієї квартири ніколи. 

   Торкнутися її. Взяти. зробити своєю. 

   Та так не можна. Це не про неї. 

   — Поясниш потім все. Не зараз. Добре? — чолом до її чола, а вона киває. 

   — Вам на роботу певне потрібно, — шелестить голосом. — Ви нічого…

   — Ти, Софіє. Ми очевидно перейшли межі простого знайомства. 

   Завмирає і мружиться. Щось шукає і присягаюся “бачить” знову тільки мене. 

   — Я владнаю все з роботою, —  кажу, щоб заспокоїти, та сам німію, коли губи облизує і закушує. 

   Прокляття. Стримуюся, щоб не накинутися на неї знову. Щоб дійсно не взяти те, чого до біса зараз хочу. Не звик чекати. Та не маю права так вчиняти. Впевнений не зупинить і ми опинимось в ліжку вже за мить. Я спроможний на таке, та не хочу такого для неї. 

   — Тільки от я… не владнаю, — гарячим подихом в груди і по пальцях, якими досі підборіддя пещу. — Ти можеш залишитися скільки хочеш, але мені треба в Центр. Та навіть не знаю, як після такого йти кудись…

   Знову очі закриває, тому впевнено кажу:

   — То я піду з тобою. 

   — Що? 

   — Піду з тобою. Покажеш, де працюєш? Мені цікаво, — і в цьому немає ні краплі брехні. 

   Тепер мені є чим цікавитися. І чим дихати вільно.