Його нагорода - Лія Серебро

-Я все ж піду гляну на нього! - відпивши ковток води, сказала мати Анжеліки.

- Ти від нього зараз нічого не доб'єшся, Маргарито! - спробувала зупинити її сестра.

-Треба ж... я втратила вас із поля зору всього на кілька років... і що сталося! За сином ти не пригледіла... Дім батьківський розкрадений і розпанаханий до біса собачого! А ти весь час запевняла мене, що все буде добре! Що все налагодиться! Хто б міг подумати, що все виявиться так! Мені слід було б приїхати раніше! Забрати Макса до себе! Я б знайшла на нього управу! Де зараз твій чоловік алкаш? - не витримала Маргарита.

-За нього не питай... він у запої і невідомо коли з'явитися... - безвихідно промовила нещасна Ірина.

-Як ти взагалі змогла дозволити, щоб усе це відбувалося саме з тобою?! Згадай себе! Красива, зеленоока, струнка блондинка! А тепер? Моль! Забита, перевтомлена, висушена міль! А тобі всього сорок вісім років! Я у свої шістдесят років і то молодше за тебе виглядаю! - обурювалася Маргарита.

Здається, вона зовсім була далека від усього того, що відбувалося останнім часом у житті її сестри. Замість того щоб пожаліти забиту, знедолену, нещасливу в усіх відношеннях сестру, Маргарита з новою силою вихлюпувала на неї накопичену злість. Сестра не відповідала і не перечила їй. Ірина начебто не помічала Маргариту і не чула її люті обурення. Вона мовчки і смиренно продовжувала займатися на кухні своїми справами. Лише періодично піднімала свою голову, схожу на тонку висохлу кульбабу, відволікалася від справ і поглядала на сестру, сподіваючись, що та припинить обливати її брудом.

-"Я пішла до нього!" - рішуче сказала Маргарита і попрямувала стежкою між деревами до занедбаного батьківського будинку.

Ірина мовчки пішла за нею. Відкидаючи ногами порожні пластикові пляшки і всякий мотлох, що траплявся в неї на шляху, поки вона пробиралася в далеку кімнату, Маргарита обурювалася і безперестанку бурчала щось собі під ніс. Добравшись до кімнати і відсунувши порвану засмальцьовану шторку, оскільки вхідних дверей уже не було давно і їх навіть було знято з петель, Маргарита виявила жахливе видовище. Макс валявся непритомний на підлозі, серед гір сміття і своїх же екскрементів. Сморід стояв такий, що у Маргарити, волею не волею, стався блювотний позив. Обличчя і кінцівки його були синювато жовтого кольору. Поза була неприродною, його начебто витягнули по струнці, руки так само смирно були витягнуті по швах. Очі Макса були широко відкриті й вирячені. Біля обличчя на підлозі була велика кількість піни з рота, що вже витекла.

Не пам'ятаючи себе, Маргарита вмить кинулася до Макса, впавши перед ним на коліна, вже не звертаючи уваги на сморід і бруд навколо. Вона одразу здогадалася, в чому справа. У Макса був передоз. Моментально вона згадала, як у молодості проходила курси безпеки життєдіяльності, як їх там вчили робити штучне дихання і масаж серця.

-Чого стоїш там! Іди допоможи мені! Виклич швидку допомогу! -крикнула вона заціпенілій від побаченого сестрі.

-Пізно вже, Маргарито! Він посинів і закляк! Ти що не бачиш?

Сестра продовжувала стояти розгублена й оглушена в дверях. Вона не могла зрушити з місця. Маргарита ж, самовіддано і відчайдушно стала самостійно відкачувати Макса. Забувши про свою колишню гидливість, вона продовжувала робити йому штучне дихання і масаж грудної клітини. Минуло п'ять, десять хвилин, на час ніхто не звертав уваги. Волосся жінки розпатлалося, шовкова хустка Маргарити давно впала на брудну підлогу і загубилася серед мотлоху. На її капронових колготках не залишилося цілого місця. Вона все продовжувала і продовжувала самовіддано повертати Макса до життя.

-Синочок! - раптово вигукнула Маргарита, пригорнувшись до його грудей і вибухнувши гучним пронизливим риданням! -Пробач мені!!!! Не вберегла тебе!!! Синочку!!!

-Маргарита! - гукнула її здавленим голосом Ірина, яка все ще заціпеніла від того, що відбувається.

Мати Анжеліки підняла голову. Збожеволілими від горя очима вона раптово побачила Анжеліку, що стояла поруч з Іриною, і свого чоловіка. До цього часу вони встигли під'їхати за матір'ю, щоб забрати її звідти і сказати, що прикраси вже знайдено. Але те, що вони побачили й почули, викликало у них величезний шок.

-Маам, Макс племінник твій. Він тобі не син. Маам? - Анжеліці здалося, що її мати тимчасово збожеволіла і тому вона назвала Макса сином. Водночас їй була не зрозуміла відсторонена реакція її тітки Ірини. Ірина продовжувала стояти з таким виглядом, ніби те, що відбувається, зовсім не стосувалося її. -Ви обидві збожеволіли!!! Чому ви не викликали швидку! Викликай швидку допомогу Анжеліка! Маргарито! Втсань! Відійди від Макса! - вигукнув батько, і підійшов до матері Анжеліки, намагаючись допомогти їй встати і відійти від тіла Макса.

- "Синочку! Макс!...- жінка продовжувала журитися над тілом Макса і проігнорувала допомогу чоловіка.

-Мамо? Чому ти продовжуєш називати його сином? - намагалася напоумити збожеволілу матір Анжеліка.

- Тому що це мій син! Це мій рідний хлопчик! Це не син твоєї тітки! Це мій син!" - ридаючи і не піднімаючи голови, все ще смикаючи тіло хлопця, раптово зізналася мати Анжеліки.

-Она точно не в собі. Я викликав швидку допомогу і поліцію. Вони скоро будуть. Боюся нам усім, а особливо твоїй матері, потрібна буде лікарська допомога!" - намагаючись здаватися спокійним, констатував батько Анжеліки.