Його нагорода - Лія Серебро

-Де Макс?

-Спить... У своєму будинку... на підлозі, напевно, біля казана, у найдальшій кімнаті. Там у нього залишилося трохи меблів. Він усе виніс! Усе продав! Маргарито! А зараз напевно вжив чергову дозу. На мою думку, його з учорашнього вечора не було вдома і він повернувся хвилин сорок тому. Я вже не стежу за ним, Маргарито. Я втомилася... Він вимотав мене. Пробач мене...- болю в очах сестри було стільки, що він відчувався навіть фізично, якщо не відводити від неї погляд.

-У своєму будинку? А ви де живете? Це ж і ваш дім!

-Ми собі давно відбудували й обладнали сарай. Від будинку провели туди газ і воду. Ми нічого не змогли з ним вдіяти, Маргарито... Двічі він тікав із реабілітаційного центру. Один раз вистрибнув із другого поверху психлікарні. Я змирилася з цим. Я безсила, Маргарито. Ходімо, я покажу тобі, де зараз ми мешкаємо, - Ірина обтерла брудні руки об фартух, і краще б вона цього не робила. Фартух був настільки замурзаний, що її руки стали ще бруднішими.

-Він пограбував нас, Ірино! -нарешті вимовила мати Анжеліки.

Ірина повернулася і мовчки з жалем подивилася на сестру.

-Нас теж... і до того ж давно...- додала пригнічено Ірина.

Обидві сестри пройшли стежкою через город до невеликого сараю. У ньому було красиво, світло й затишно. Хоч був він дуже маленький і розвернутися двом людям там було важкувато, але саме обстановка в сараї відповідала красі саду і городу, що прилягає до нього. Видно було, що Ірина старанна, працьовита й акуратна господиня. Ось тільки мати з неї вийшла, на думку її сестри Маргарити, нікудишня.

-Чай, кава? -пропонувала Ірина, натискаючи кнопку на чайнику.

-Води можна? Я почекаю поки Макс прокинеться. Як думаєш, довго він перебуватиме в небутті? - запитала Маргарита свою сестру, намагаючись бути стриманою.

- Ти почуєш, коли він прийде до тями. Повір мені! - наливаючи склянку води, відповіла їй Ірина.