Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

Я ввечері не знаходжу собі місця, чекаю, що він подзвонить. Але телефон по-зрадницьки мовчить.

— А можливо йому не передали повідомлення? — закрадається сумнів у голову. Я вирішую чекати. Перед завтрішнім робочим днем теж є хвилювання, але далеко не таке як минулого тижня.

Стою перед офісом, переминаючись з ноги на ногу. Чомусь не минає відчуття халепи, що насувається. Хоча з чого б це? Всі вже і так додумали існуючі і не існуючі небилиці про мою начебто зраду. Косі погляди вже були. Тому все, зібралась з духом і пішла!

До речі, треба ще Давида зловити. Якщо він думає, що можна отак позаочі полити брудом, то я наочно покажу наскільки погано він мене знає.

Яким же ницим козлом все ж таки виявився! І я ще картала себе за те, що відчувала заборонену пристрасть?!

Я звісно теж не ангел, проте повелась з ним значно чесніше ніж він зі мною.

Заходжу в коридор, мов та королева: спина прямо, голова догори, на обличчі байдужий вираз. А в животі скрутився тугий вузол. Дихай, Злато, просто дихай! Гірше точно вже не буде!

У нас в кабінеті все як завжди. Народ вже активно працює. Махаю всім «привіт» рукою і плюхаюсь на стілець за своїм столом. Вдаю страшно заклопотану. І всі теж вдають, що їм байдуже, крім Аліни. Вона чомусь співчутливо дивиться. Що знов?!

І ще Денис. Той ще дволикий гад. Зверхній і навіть гидливий погляд у мою адресу. І не приховує чортяка, хоче щоб я бачила його зневагу.

Пх, ну справді? От на кого, на кого, а на тебе, Денисе, мені якраз геть начхати.

Піднімаю брову і зиркаю на нього так люто і зневажливо, щоб зрозумів з одного лише погляду — не пхати свого носа, куди не просять!

Округлює очі. Не витримую.

— Як вихідні, Денисе? Є свіжі новини,плітки,...може подробиці? — вкрадливо протягую з відчутним глузуванням у голосі. Роблю явний акцент на слові «плітки».

Денис вкривається гидкими червоними плямами.

— Емм, та ні.

В офісі повисає тиша. Дівчата вдають, що працюють, а на ділі всі прислухаються. Ще б пак, насувається новий скандал!

— І нічого додати? — глузую.

Розумію, що зриваюся. Але нічого не вдію, цей гнів в мені накопичується, шириться немов жар тілом і досягає апогею, тож зараз вже скочується лавиною, погрожуючи знести всіх, хто трапиться на шляху. Денис просто перший потрапляє під цю стихію.

Осмілів.

— Мені ні. Може сама викладеш пікантні деталі. Усім кортить почути, — знов ця зневага в голосі.

— І які ж ти хочеш деталі почути? Ті — яких не було?!

— Чому ж не було, коли було? — шипить.

— А ти, можливо, особисто свічку тримав? Га? То може скажеш і мені де і як я зраджую, бо ж з ким — це ти впевнений на сто відсотків! Бачив все на власні очі, хіба ні?

— От не починай, Злато! Давид сказав.., — запинається.

Не витримую, встаю. Щоки у мене пашать від злості.

— Ображений чоловік ще не таке понавигадує! Давид твій, замість того, щоб гідно прийняти мій вибір розійтися — наклепав такі брехні, що мамо рідна! А ти й вуха розвісив! І все ж за чисту монету прийняв. Проте, ти ще гірший за нього! Бо хто ж як не ти, паршивець такий, ці плітки і розносить?!

На нашу суперечку, яка з підвищених тонів переросла ледь не на крик збігається мало не пів фірми. Всі з роззявленими ротами на німо слухають нашу перепалку. Аліна намагається спочатку писати мені у месенджер, але я ігнорую.

Денис замовкає, теж побачивши, що глядачів побільшало.

Та мені вже байдуже і, схоже, нічого втрачати. По моїй репутації гарненько так пройшлися. Тому я встаю з-за столу і йду на вихід, на ходу кидаючи :

— Шоу закінчене! Невже роботи ні в кого немає?!

Я прямую в кабінет Давида, твердо вирішивши поговорити. Вриваюся туди, не постукавши. А у нього якраз «нарада». Лариса, одна з менеджерів його відділу, сидить у нього на колінах. Його рука вже орудує по повній в неї під спідницею, а її пальці застигли на розстебнутій пряжці пояса.

У мене округляються очі. Оце маєш! Це ж просто слів немає!

— І давно у вас ця інтрижка?! — не стримуюсь, саркастично шиплю.

— Злато, чого ти вриваєшся?! — гарчить.

Ха! Почуття провини? Ні, не чули, не знаємо!

— І в тебе є ще нахабство вдавати покинутого і зрадженого?! — мій голос зривається на крик, — Та це гадство чистої води! Ти! Ти приписав мені неіснуючий роман, коли сам трахаєш іншу?! І ще й в офісі?! О, як професійно! Яка субординація! Сотник, та ти просто перевершив сам себе! — не стримую глузливий тон.

Давид лише сопе. Я бачу, як м’язи рухаються під затиснутою щелепою. Але слів у нього не знаходиться.

Іншого підтвердження і не потрібно. В мені все кипить від злості. Образа і гіркота здається ось-ось накриють мене і не буде чим дихати. Відчуття, що немов тону тільки наростає. Я розвертаюся щоб вийти.

Немає змісту більше щось доводити і говорити. Все стає зрозумілим, мов білий день. І не тільки мені, а й всім співробітникам, які позбігалися на шум, подивитися, що ж це таке відбувається.

От дідько!

Як на те Остапович ще надійшов. Чорт невже і він це чув! 

— Макаренко! У мій кабінет! Зараз!

Чув значить.Хочеться ляпнути себе по лобі від злості на свою нестриманість.

— Валерію Остаповичу, не знаю, що саме ви почули.., — починаю белькотіти, ще маючи надію якось це все замнути, проте він не дає і рота розтулити.

— Злато, ти завжди була на хорошому рахунку. Робочі якості, звісно, в пріоритеті. Проте ця «сантабарбара», яку ви з Сотником розвели — це просто сором на всю фірму! Якось же особисте життя можна тримати при собі. Воно того й особисте!

— Валерію Остаповиче, це він почав.., — звучить ніби я у садку, виправдовуюсь перед вихователькою, за бійку, яку не починала.

— Злато, ну ви ж дорослі люди! З Давидом я, звісно, окремо поговорю, поки це до генерального не дійшло. Нам зараз не потрібні скандали, розумієш. Вам би, як дорослим людям, втрясти це між собою.