Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

Чую його важке дихання. Він трохи відстороняється. Опирається однією рукою об стіну обабіч мене, а чолом тулиться до мого волосся. Тоді я відчуваю доторк його губ на скронях. Він вдихає мій запах. Насолоджується. Але застигає, все ще тримаючи мене в міцних обіймах.

Його серце голосно бухкає у мене під долонями, дихання переривчасте, наче після бігу, а я тремчу від невтамованого бажання.

— Чому ти зупинився? — хриплю.

— Бо тут не час і не місце. І ти не в тому стані.. А я був би останньою сволотою скориставшись становищем, — відчуваю як його пальці на цих словах лише міцніше стискаються на моїх бедрах поневолі суперечачи сказаним словам.

— Не грайся зі мною! — дика пристрасть різко трансформується на таку ж скажену лють.

Мій розум і тіло не хочуть приймати його слова. Я бунтую. Задихаюсь від образи. У голові зляканою пташкою б'ється підступна думка «Він не хоче..не хоче продовження»

— І не думав, — заглядає мені в очі, — Це правда. А ще правда те, що я до божевілля хочу тебе! Ти не можеш не відчувати, — притискає мене ще міцніше, демонструючи що він має на увазі, — І не отак поспіхом. Наступного разу я смакуватиму тобою, неспішно. Язиком, зубами, губами і всім чим Бог нагородив, — хриплий сміх виривається з його горла, — не омину жодної місцинки та шматочка. Ти — мій найвишуканіший десерт.

Бриль переводить погляд на мої очі і бачить образу, що там хлюпає.

— Злато, не кажи того, про що потім шкодуватимеш! — похмурніє.

— Не буде ніякого наступного разу! Тобі краще піти, — відштовхую його руки. Логіку його слів я вже не сприймаю. Хочеться, щоб йому було боляче, як мені зараз.

Я бачу як його руки стискаються. В очах щось мелькає, так швидко наче тінь. Здається, я досягаю мети. Йому боляче. Хоча, можливо, це тільки мені так здається.

— Надобраніч, — холодним, якимось відчуженим голосом каже. В його очах  вже літають блискавки, пальці міцно стиснуті.

Та він швидко оговтується, на відміну від мене. Розвертається і виходить з номеру. А коли за ним зачиняються двері я знесилено падаю на ліжко і мовчки плачу. Лежу і ковтаю гіркі, гарячі сльози.

Зранку прокидаюся від того, що дико болить голова. Відчуваю себе геть кепсько. Дивлюся в дзеркало і жахаюся. Я так і заснула в сукні і з макіяжем, який чорними ріками розплився по щоках. Дивлюсь на дисплей телефону. Дідько, яка година! Я вже запізнююся!

Швидко зіскакую з ліжка і жену в ванну.

За сорок хвилин, я вже стою вдягнута і застібаю годинник на лівому зап’ясті. Поснідати вже не встигаю, але може хоч каву візьму. Набираю номер ресторану з телефону, що у номері біля ліжка, і замовляю в конференц зал подвійне еспресо без цукру, щоб швидше отямитись.

Ще за декілька хвилин я вже сиджу поруч з Аліною і п’ю своє еспресо.

— Як ніч? — не особливо задумуючись питаю. Вона застигає.

— А що ніч? Така як і всі, — примружує очі, але легкий рум’янець виступає на щоках, видаючи її з головою.

Мм. Щось відбулося, — думаю. А в голос кажу :

— Зрозуміло.

— А твоя ніч як? — іронічно питає Аліна у відповідь.

Я шаріюсь і мовчу, втуплюючись у чашку з кавою.

Одним вухом слухаю, про що розмовляють колеги, а самій вечір не йде з голови.

Як же соромно! Я повелась з ним ганебно. Адже він преспокійно міг скористатись ситуацією. Проте знав, що сьогодні я б почувала себе після такого жахливо і тому залишив мене у спокої.

А я ще й нагрубила йому, — безжалісно себе картаю.

Господи, Злато, яка ж ти дурепа!

Потрібно знайти його і вибачитись.

Нарешті зустріч закінчується. Все вказує на те, що перемовини відбулись вдало і ми отримаємо контракт. Ця думка зігріває. Хоч щось позитивне!

Після обіду ми вже з речами стоїмо в холі і здаємо ключі від номерів. Колеги прощаються, домовляються відвідати наш львівський офіс. Макар стоїть поруч з Аліною і тихо про щось їй говорить, тоді ледь торкається її руки. Вона усміхається.

Ого! Я здивована. Така відвертість для неї геть не характерна. Мабуть, це у них серйозно. Веремія я так і не бачу, і бідькаюся, що навіть не знаю в якому номері він зупинився, щоб піти і вибачитись. Навряд чи мені таке на рецепції скажуть, вони не розголошують дані гостей. Ще раз дивлюся на Аліну і Макара і таки підходжу на рецепцію, поки не передумала.

— Я перепрошую, чи не могли б ви перевірити. Веремій Бриль ще не виселився з готелю? Це дуже важливо, — я намагаюся, щоб мій голос звучав впевнено, хоч серце злякано калатає так, що мені здається що його чути на весь хол.

Жінка за стійкою хотіла було відмовити, проте щось в моєму погляді зупиняє її і вона киває :

— Хвилинку, перевіряю, — вона пробігається поглядом по монітору, — ще ні.

Видихаю, швидко метикую. Номер телефону мені його навряд чи дадуть, а от повідомлення від мене передадуть.

— Я б хотіла залишити йому повідомлення. Зможете передати йому особисто, коли він буде виселятися? — з надією дивлюся цій жінці в очі, сама дивуючись авантюрі, яку задумала.

Вона киває.

— Так.

— Можна мені ще аркуш паперу і ручку, будь ласка, — прошу, подумки вже формулюючи текст.

Вона дістає те, що прошу і я швидко, поки не передумала, пишу декілька речень. Складаю аркуш, кладу у конверт, який мені люб'язно подає жінка і віддаю їй.

— Щиро дякую вам. Ви надзвичайно мені допомогли.

Розвертаюся і прямую до виходу . Збентежена і трохи замріяна посмішка не сходить з мого обличчя до самого Львова. Аліна не підколює мене. Лише розуміюче усміхається.