Чому ти нас зрадив? - Аріна Громова

У палату зайшов незнайомець. Виглядав він дуже загрозливо. Зріст не менше двох метрів. Широкий розворот плечей. Білосніжна сорочка підкреслювала його атлетичну статуру.

Риси обличчя жорсткі, немов висічені з граніту. Коротко-стрижене темне волосся. Легка щетина.

Виглядав він небезпечно.

Це точно не мій колишній чоловік.

Незнайомець навіть віддалено не був схожий на Давида. Абсолютно різні люди.

Його очі затрималися на мені буквально на кілька секунд. Без зайвих емоцій відзначили ключові деталі.

А потім погляд незнайомця звернувся в бік блондинки. Повністю змінився. У холодній темряві спалахнула ніжність і пристрасть. Тепер навіть саме його обличчя наче пом'якшилося. Губи склалися в легкій усмішці.

- Познайомся, це Ірина, - широко посміхнулася блондинка. - Вона врятувала життя нашому малюкові.

Дівчина накрила живіт долонею.

- Вибачте, але я не зробила нічого особливого, - повторила те саме, що раніше вже їй казала.

- Уляна хоче тобі віддячити, - твердо вимовив незнайомець, похмуро глянувши на мене. - Вибирай. Що потрібно? Гроші. Коштовності. Машина. Нормальна квартира. Будинок. Коротше, жодних обмежень.

- Я б хотіла повернутися до дітей.

- Що? - насупився він.

- Тарасе, я не розумію, - почала дівчина.

- Що це за бажання таке? - похмурішав чоловік.

- Нормальне бажання. Діти чекають на мене.

- Тарасе, - виразно вимовила блондинка і підняла брови. - Мені здавалося, Іра приїхала сама. З доброї волі. Я ж тебе просила обійтися без твоїх звичних методів.

- Уля, почекай, - м'яко сказав він і знову звернувся до мене, зовсім іншим тоном: - Мої люди тебе образили?

- Ні, не ображали. Вони просто... викрали.

- Викрали? - обурено пробурмотіла Уляна. - Тарасе!

- Розберуся, - пообіцяв він. - Таких розпоряджень я їм не давав. Видно, проявили ініціативу.

- Іро, вибач, - повернулася до мене дівчина.

Було видно, що їй ніяково за ситуацію, що склалася.

- Я поїду, - відповіла тихо.

- Але ми маємо тобі віддячити...

- Це зайве, - похитала головою. - Справді. Не варто про це турбуватися. Мене тішить те, що з твоїм малюком усе гаразд. І мені приємно бачити, як ти посміхаєшся.

- Скільки років твоїм дітям? - запитала Уляна.

- Рік.

- Усім?

- Так, у мене трійнята.

- Яке щастя, - прошепотіла дівчина. - Троє малюків.

- Так, - кивнула і подивилася на годинник. - Не можу залишати їх надовго, тому...

- Приїжджай до нас із ними, - раптом запропонувала Уляна. - Не в лікарню, звісно. У наш будинок. Коли мене випишуть. Що скажеш?

- Навіть не знаю.

Відмовляти їй було ніяково. Але спілкування хотілося звести до мінімуму. Було вже приблизно зрозуміло, чим займався її чоловік. Вигляд у нього був недвозначний. Ось тому рід його діяльності питань не викликав.

Цей Тарас не просто багата і впливова людина на кшталт Арсанова. Він бандит. Не такий, як ті, що прийшли по борги Лексейчика. Статус у нього явно вищий. Але хіба це сильно змінює суть питання?

- Твій чоловік теж нехай приїжджає до нас, - продовжила Уляна. - Можливо, ви захочете погостювати в нашому заміському особняку?

- Боюся, не вийде.

- Чому?

- Ми розлучилися.

- Вибач, мені дуже шкода, - вона змінилася в обличчі. - Якби я знала, то ніколи б не торкнулася цієї теми.

- Нічого страшного, - відмахнулася. - Це сталося... досить давно, тому вже не важливо.

- Уля, ти ж бачиш, - промовив Тарас. - Ірина поспішає.

- Звісно, розумію.

- Я сам її відвезу.

- Не варто, - поспішила заявити я. - Доїду автобусом.

Але непохитний вигляд Тараса чітко говорив про те, що це не обговорюється. Усе вже вирішено.

Він мене відвезе. І не важливо, хочу я цього чи ні.

- Мої люди перестаралися, - заявив Тарас. - За це вони будуть покарані.

Крижаний тон. Жодних емоцій у голосі. Зараз цей чоловік більше був схожий на робота і було важко зрозуміти, коли саме він справжній.

Тут, за кермом величезного позашляховика. Чи там, у лікарняній палаті.

Можна було вирішити, ніби це взагалі різні люди, між якими немає і не може бути нічого спільного. Поруч з Уляною він ніби перероджувався.

- Навіщо карати? - тихо промовила я. - Ви ж самі віддали їм наказ доставити мене в лікарню. Ось вони й... хм, доставили.

- Доставити - нормально, - уривчасто кинув він. - А не влаштовувати чорт знає що. Коротше, можеш бути спокійна щодо цього. Більше такого не повториться.

- Я буду спокійна, якщо ніхто через мене не постраждає.

Машина зупинилася на світлофорі.

Тарас повернувся до мене. Подивився якось пильно. Дивно. Так, що стало не по собі.

- Коли ти зможеш знову приїхати до Уляни? - несподівано запитав він.

- Знову? - мимоволі повторила.

- Звісно, - припечатав він. - Моя дружина хоче з тобою спілкуватися. Чи ти не зрозуміла? У неї не так багато подруг, тож приїжджатимеш, коли потрібно.

Так уже. З такими міркуваннями мене зовсім не дивує проблема з подругами в Уляни. Дівчина дуже ніжна і приємна. А ось її чоловік...

Він занадто сильно нагадує Арсанова. Єдине - на зрадника не схожий. Не уявляю, щоб Тарас зраджував.

Хоча хіба свого чоловіка я за такими "подвигами" уявляла?

- Якщо є проблеми, кажи, - заявив Тарас.

- Є, - кивнула.

- У чому справа? - похмуро кинув він.

- Ви справді вважаєте, що можете змусити мене дружити з вашою дружиною насильно?

Він похмурішав і хмикнув:

- Знайдемо компроміс.

- Ні, навряд чи ви...

- Я знаю, в якому становищі ти опинилася, - відрізав Тарас. - Одна. Із трьома дітьми. У крихітній кімнатці.

- У мене нормальна квартира.

- Не для трьох дітей.

- Знаєте...

- Ти хочеш вступити до університету. Тобі потрібні гроші. А я готовий допомогти. Хоч із цим вступом, хоч із фінансами. Як-небудь домовимося.