Чому ти нас зрадив? - Аріна Громова
Дівчина стогнала, і я кинулася до неї. Більше не могла гаяти час, хоча слабо уявляла, що зроблю далі.
- Моя дитина, - пробурмотіла незнайомка і заплющила очі від болю, видала черговий стогін, від якого в мене серце завмерло.
Потрібен лікар. Терміново.
Я гарячково почала розстібати сумку, тремтячими пальцями дістала телефон.
Немає мережі.
Та що ж це таке?!
Як на зло в цьому проклятому ліфті, пропав мобільний зв'язок. Нічого не працювало.
Я спробувала набрати "швидку". Сподівалася, виклик пройде. Але нічого подібного.
Точно закон підлості. Усе один до одного.
Дівчина знову застогнала. Болісно сіпнулася. Єдине, що я могла зробити, це допомогти їй влаштуватися зручніше, прийняти іншу позу.
- Викидень, - прошепотіла вона. - Мій малюк... ні... будь ласка, ні...
- Це необов'язково викидень, - пробурмотіла я, обережно притримуючи незнайомку за плечі. - Не потрібно думати про найгірший варіант.
- А що тоді? - схлипнула дівчина. - Стільки крові... все було нормально і ось таке...
- Бувають різні причини, - тихо зауважила я. - Наприклад, відшарування плаценти. На такому терміні як у вас ця загроза теж зберігається.
- Відшарування? Що... що це означає?
Постаралася їй усе пояснити, продовжуючи спроби набрати хоч когось. Але нічого не вдавалося. Мережа на телефоні ніяк не з'являлася.
- Ви лікар? - запитала дівчина.
- Ні, - нервово посміхнулася.
Раніше мріяла вступити до медичного училища. Готувалася, багато читала.
- Розумію, вам важко заспокоїтися, - продовжила я, намагаючись нічим не видати свого хвилювання. - Але скоро ми виберемося з ліфта, а потім вас відправлять у лікарню. Тут поруч чудова клініка.
Вона слабко кивнула.
- Як вас звати? - запитала я.
Але жодної відповіді не було.
Дівчина втратила свідомість.
Мій погляд ковзнув убік, уперся в криваву пляму на її красивій блакитній сукні.
Жах.
Треба терміново звідси вибиратися. Кожна зайва хвилина, проведена в цій залізній пастці, може виявитися фатальною.
Я піднялася і спробувала знову викликати диспетчера.
Кнопка явно не працювала.
Тоді я закричала. Ліфт застряг між поверхами. Мене мають почути. Хоча тут настільки товстенні сталеві стулки. А якщо звук не пройде?
- Допоможіть! Допоможіть! - заволала щосили.
Телефон, затиснутий у моїй долоні, завібрував. Подивилася на мобільний і очам не повірила.
Мережа повернулася. Мені прийшло повідомлення від мобільного оператора.
Насамперед я набрала "швидку".
- Прошу, приїжджайте швидше, - продиктувала адресу. - Кровотеча у вагітної дівчини. Можливо, це відшарування плаценти. Потрібна термінова госпіталізація.
- Як звуть дівчину? - пішли стандартні запитання. - Вік?
- Не знаю, ми з нею разом у ліфті застрягли. Уперше бачимося. Прошу вас, якомога швидше відправте машину.
Завершивши розмову зі "швидкою", я зателефонувала в приймальню університету. Із завмиранням серця слухала гудки, видихнула, коли почулася відповідь секретаря.
- Допоможіть, будь ласка, ми застрягли у вас у ліфті, - скоромовкою вимовила я. - Вагітній дівчині стало погано. Кровотеча.
- Зараз... я, - секретарка розгубилася. - Я викличу кого-небудь. Залишайтеся на лінії. Телефоную нашим ремонтникам.
Нас звільнили швидко. Коли ліфт відкрився, поруч чекала команда швидкої допомоги.
Дівчину моментально поклали на ноші.
- Ви родичка? Подруга? - почав запитувати мене лікар.
- Ні, ми навіть не знайомі. Випадково зіткнулися.
Він щось відмітив у блокноті й рушив слідом за ношами.
Хотілося вірити, все закінчиться добре.
Я подивилася на годинник і зрозуміла, що потрібно поспішати додому. Няня скоро має піти. Треба встигнути на наступний автобус.
Далі мене відволікла звична метушня. З моїми трійнятами завжди справ вистачає. Але обличчя незнайомки стояло перед очима.
Як вона? Як її малюк?
Тільки б лікарі врятували їх обох. І маму, і дитину. Така юна й тендітна дівчина. Вона не йшла з моєї голови.
Увечері пролунав дзвінок із незнайомого номера.
- Адамчук? Ірина, якщо не помиляюся? - прошелестів у динаміку жіночий голос.
- Так, - відповіла я.
- Це вас із лікарні турбують. Ви ж сьогодні викликали "швидку" для вагітної дівчини?
- Так, - напружилася я. - Як вона зараз?
- Усе чудово. Немає жодної загрози для життя. Звісно, деякий час доведеться провести в клініці, але... - вона несподівано замовкла. - Зараз мова не про це. Ви можете приїхати?
- У лікарню?
- Ну так, - жінка закашлялася. - У вас вийде? Дівчина дуже хоче вас побачити. Нервує. Вона впевнена, саме ви її врятували, тому... загалом, як швидко ви можете бути в нас?
- Завтра вдень, - пробурмотіла у відповідь.
- Хм, це запізно. Тут така ситуація, що краще б вам приїхати якнайшвидше. Самі уявіть, бідолашна ледь не втратила дитину. Навіщо їй зайві переживання?
- Розумію, але в мене самої троє дітей. І... я не можу залишити їх самих посеред ночі.
Жінка замовкла.
- Отже, сьогодні ніяк не вийде? - уточнила після паузи.
- Ні.
- Гаразд, - у її тоні почулося погано приховане невдоволення. - Взагалі, як би вам пояснити. Ви... втрачаєте чудову можливість.
- Яку ще можливість?
- Її чоловік дуже солідна людина. Багата. Впливова. Він нещодавно одружився. Без розуму закоханий у свою дружину. Хоче вам віддячити якомога швидше. Ви точно відмовляєтеся їхати?
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно