Чому ти нас зрадив? - Аріна Громова

Життя потроху йшло далі. Усе якось заспокоїлося. Я готувалася до майбутнього навчання. Більшу частину часу проводила з малюками. Навідувалася в гості до Уляни.

Дівчину вже перевели з клініки додому.

Величезний особняк Лютого справляв на мене важке враження, бо я одразу згадувала будинок Арсанова, де провела стільки щасливих миттєвостей...

Хоча моє щастя виявилося фальшивим. Чи краще сказати - у мого щастя вийшов термін придатності?

Ми з Уляною дуже сильно зблизилися. Я сама дивувалася, як це можливо. Зазвичай із людьми я так швидко не сходилася. Рівні стосунки підтримувала, але до дружби доходило рідко.

А тут - ми перебували на одній хвилі. Часто закінчували один за одного фрази. З'ясувалося, що нам подобається однакова музика, однакові фільми. Та що там! Навіть у їжі в нас виявилися одні смаки.

- Я б могла вирішити, ми близнючки, - сміялася Уля.

- Яких у дитинстві розлучили? - припускала я.

- Як у наших "улюблених" індійських фільмах.

- А що? Правда, схоже.

- Точно-точно.

Лютий не намагався запропонувати мені гроші. Це тішило. Але ось витівку з вдячністю він не залишив до кінця. Знайшов спосіб.

- Зачекайте, як я могла вступити на бюджет? - здивувалася я, коли мене викликали в університет. - Заочне навчання. І до того ж, я одразу віддала документи на контракт. Неможливо...

- Так? - секретарка діловито поправила окуляри. - Отже, вважайте, що вам дуже крупно пощастило. Вас помилково зарахували на бюджет.

- Помилково?

- Ви ж самі бачите, - тицьнула пальцем у список.

- Я не зможу відвідувати заняття.

- Це й не потрібно. Слухайте, вперше бачу, щоб хтось так обурювався, коли вступив на бюджет. Усе, дівчино, у мене немає часу.

Вона буквально виставила мене з кабінету.

- Це ти постарався? - прямо поцікавилася в Лютого, коли ми зустрілися. - Я можу оплатити навчання. Гроші відклала, тому...

- Залиш ці гроші для своїх дітей, - безапеляційно заявив Тарас і пильно подивився в мої очі. - До речі, чому ти нічого не сказала про Монаха? Думала, я сам не дізнаюся?

Монах.

Від цього прізвиська холодок пройшов по спині.

Саме Монаха побоювався той бандит, який залишив мені шалену суму грошей. Але Молотов стверджував, що кримінальний авторитет, який носив це прізвисько, давно відправився на той світ.

- Сказала б, - відповіла тихо. - Якби сама знала.

- Виходить, Монах просто так перевів тобі гроші на рахунок? - примружився Лютий.

- Почекай... ті гроші... ти з'ясував? - сторопіла. - Їх відправив цей Монах?

- Так, дивно, що ти не в курсі.

- Я й гадки не маю хто це такий, - розвела руками. - І мені казали, він мертвий. Але хіба небіжчики можуть відправляти гроші?

Лютий довго мовчав. Вдивлявся в мої очі, ніби сканував на брехню.

- Ти справді нічого не знаєш? - нарешті, запитав він.

- Ні, але буду рада, якщо ти хоч щось поясниш і розкажеш, як повернути гроші цьому бандиту. Мені чужого не потрібно. Я знаю про нього тільки те, що він кримінальний авторитет.

"Як і ти" - мало не вирвалося в мене, але я вчасно схаменулася.

- Кримінальних авторитетів багато, а Монах такий один, - промовив Лютий.

- Що в цьому Монаху такого особливого? - не витримала я.

Лютий залишив запитання без відповіді.

Складалося враження, ніби він не вірить у мою необізнаність із цього питання. За таке ставлення до мене навіть не можна було засудити.

Це ж справді дивно. Якийсь відомий бандит несподівано відправляє на мій рахунок божевільну суму грошей, а я ж нібито нічого не знаю.

- Крім тебе мені більше ні до кого звернутися, - продовжила я. - Залишати в себе гроші кримінального авторитета не хочу. Як я зможу їх повернути?

- Ти всерйоз вирішила щось повернути? - усміхнувся. - Монаху?

- Ну так, - розвела руками. - Які ще в мене залишаються варіанти?

- Забудь про це, - сказав Лютий. - Монах нічого не прийме назад. Якщо він вважає, що ці гроші мають бути в тебе, то нехай усе залишається як є.

Божевільна ситуація. Мені насильно вручають гроші.

- Як ти собі уявляєш? - зітхнула. - Вони ж чужі...

- Ну якщо для тебе це настільки важливо, то просто не витрачай їх. Відкрий іншу карту. А цю тримай на випадок проблем.

- Мені казали, Монах давно загинув.

Лютий на ці слова навіть бровою не повів.

- Ти що-небудь про це чув?

- Я бачив його, - неспішно протягнув Лютий, продовжуючи вивчати мою реакцію. - Не так давно. Він живіший за всіх живих.

- Якщо ви з ним настільки знайомі, то під час наступної зустрічі ти б міг з'ясувати це питання. Дізнатися, як повернути йому...

- Ось саме тому що ми знайомі, таких запитань ставити йому не стану.

- Чому?

- Монах своїх рішень не змінює, - відчеканив Лютий. - Як захотів зробити, так і буде. Не гніви долю.

На цьому розмова й закінчилася. Довелося змиритися з таким станом речей. Насамперед я відкрила картку в іншому банку.

Але незабаром на мене чекала чергова дивина.

Увечері продзвенів дзвінок від старого знайомого.

- Ірочка, привіт, - почувся в динаміці мобільного телефону голос Леоніда, давнього бізнес-партнера мого чоловіка. - Як справи? Що нового?

Ввічливо й коротко відповіла йому. Збиралася якомога швидше згорнути бесіду, але Леон знаходив усе нові й нові приводи продовжити.

- У тебе все нормально? - поцікавився він. - Можливо, допомога потрібна? Зараз такий важкий час. Ти ж зовсім одна. Ще й із трьома дітьми. Вибач, що так сильно нав'язуюся. Просто відчуваю свою відповідальність.

У минулому ми з Леоном майже не спілкувалися. Але варто було мені розлучитися з Арсановим, як чоловік моментально намалювався на горизонті.

Дивно все це...

- Не хвилюйся, у мене є хороші друзі, - відповіла йому. - Справляюся.

- Упевнена? Ти не соромся зателефонувати мені в будь-який час. Хоч серед ночі. Завжди тебе виручу, Ірочко.