Острів Білої Сови - Марина Гриміч

Софія була задоволена висновками і пройнялася величезною повагою до місцевих священиків.

Між цими розслідуваннями Софія досканувала книгу ХХ століття.

Виходячи з церкви, вона кинула оком на місце, де з’являвся орган з Бренданом. Там було постелено килимок.

Отже, орган, що зникає і з’являється, особа Брендана, а також походження «зеленого світла», — це все, що лишилося з’ясувати Софії.

Повернувшись додому, вона побачила, що біля хати ошивається Седрик, і згадала, що обіцяла йому приєднатися до екскурсії на вершину скелі Білої Сови.

Софія швидко перевдяглася, вкинула в рота горішків із сухофруктами, щоб перебити апетит, і склала Седрикові компанію.

Він повів її до лісових хащів за їхньою хатинкою і потім — угору стрімкою стежкою.

Софія, йдучи за легким Седриком, схожим на м’ячик, пожалкувала, що згодилася на цю авантюру: сходження було непросте. Нетреновані м’язи тремтіли від незвички. Однак, на щастя, стежка була короткою, і невдовзі вони опинилися на вершечку гори Білої Сови.

Софії треба було звести дух і трохи відпочити. Дивлячись на повного сил Седрика, вона відчула незручність, що він, старший за неї, виявився набагато спортивнішим. І, щоб замаскувати свою втому й ніяковість, вона почала його розпитувати.

— Ну, як вам тут живеться? — було її перше запитання.

— Наш острів дуже своєрідний.

— Ваш? Ви тут народились?

— О ні, Боже збав. Я здалеку. Однак доля мене сюди занесла, і я пустив тут коріння.

— Вам тут не нудно?

— Спочатку було нудно, як і вам… А потім стало весело, теж як і вам. А потім… Розумієте, тут для мене ідеальні умови: невеличка школа, куди ходять діти лише місцеві і з навколишніх маленьких островів, переважно з метиських поселень. Роботи небагато. Як директор місцевої школи я маю набагато більше вільного часу, ніж учитель на материку: там шкільному персоналові доводиться виконувати достобіса бюрократичної роботи, і це перетворює їх на рабів своєї професії… Крім того, ви ж знаєте, що ми, вчителі, маємо найдовшу відпустку, а це — важливий чинник. А ще мені тут платять так звані «полярні»… А головне, я так само, як і ваш чоловік, займаюся на острові своїми науковими дослідженнями… Маю докторський ступінь.

— Невже? — здивувалася Софія.

— Не схоже?

— З біології?

— Так, полярна рослинність. Тут, на острові, цікавий ботанічний ареал. Унизу — типова лісотундра, а нагорі вже тундрова рослинність.

Софія і Седрик трохи помовчали.

— А ваша яка спеціальність? — спитав учитель.

— Взагалі, я вчилася на архітектурному. Останні роки до одруження працювала дизайнером… Докторського ступеня не маю. — Їй не хотілося говорити про себе, тому вона знову почала розпитувати: — А інтерес до сови чим викликаний? Адже це вже не ботаніка…

— Я не суто ботанік, я еколог, так що мене цікавить уся екологічна зона… Симбіоз… До речі, допоможіть мені…

Тільки тепер Софія помітила на стовпах дві невеличкі «хатинки на курячих ніжках», що нагадували шпаківні. Це були сховки для відеокамер, якими Седрик керував зі «шкільної гори» за допомогою дистанційного управління… Седрик збирався міняти там картки пам’яті і акумулятори.

— Я бачу, ви непоганий інженер…

— Та де, я просто любитель… Знаєте, з породи народних майстрів, які до всього доходять своїм розумом.

— То механічна конструкція органа — теж ваша робота? — навздогад спитала Софія.

— То ви вже й до цього докопалися? — Седрик розсміявся. — Ні, це було ще за отця Патрика… Він був, як там у Росії кажуть, місцевим «Кулібіним». Це він придумав цей механізм… Ви ж бачили, органчик порівняно невеличкий… Він розробив простеньку, проте геніальну конструкцію. Працює бездоганно. Я тільки час від часу змащую механізм.

Седрик урвав розповідь.

— Дивіться, — сказав він, показуючи кудись рукою.

Нарешті вона помітила гніздо сови: птаха нервово зайорзала, і лише по цьому Софія розпізнала її серед каміння.

Ближче підходити до гнізда Седрик не дозволив, та вона й не дуже рвалася…

Вона думала про своє…

Седрик робив усе швидко і точно, без різких рухів. Софія так боялася злякати птаху, що присіла навпочіпки і намагалась не ворушитися.

Сова, яку всі навколо уявляли міфічною істотою, виявилася просто милою і, по суті, беззахисною пташкою. І це Софії імпонувало: все стає на свої місця, ніякої містики.

Дорога назад була набагато складнішою. Седрик, як і перед тим, м’ячиком перестрибував з рівня на рівень. А для Софії це були пекельні муки.

Спустившись до свого «великоднього яєчка», вона запропонувала:

— В мене готова вечеря. Якщо ви погодитесь дочекатися мого чоловіка, я вас запрошую до нашої сімейної трапези.

Седрик радо погодився. Він був старим парубком, і вдома його ніхто не чекав.

Роберт з’явився невдовзі, і чоловіки приязно обійнялись, як давні приятелі.

Софія швидко накрила на стіл і навіть вийняла пляшку винця. Вона мала на те причину: їй хотілося розговорити чоловіків.

У бесіді з’ясувалося, що антропологи, які приїжджають через два дні, оселяться в школі, порожній на канікулах. Седрик сказав, що це дуже солідна група науковців, і Софія перелякалась: а раптом розкриється її ненавмисний обман? Однак нічого вже не можна було змінити: тільки чекати.

Далі розмова перейшла на професійні теми. Двоє чоловіків зійшлися на тому, що на острові Білої Сови дивовижно поєдналися природний і людський фактори: в обох випадках спостерігається яскраво виражена ендемічність.

— Розумієш, Седрику, — палко говорив Роберт, — у мешканців острова за всю історію не було жодного випадку дебілізму, олігофренії, аутизму чи взагалі будь-яких зрушень у ментальному здоров’ї, тоді як по всій Північній Америці просто пошесть на ці хвороби. І група крові у них дивовижна: мені навіть порадили в експериментальному порядку називати її «п’ятою» групою…

Натомість Седрик, що вже трохи сп’янів, розповідав про якусь ягоду, якої нема більше ніде у світі, з таким ентузіазмом і натхненням, неначе йшлося про воскресіння Христа. Софія вибігла надвір і нарвала жменьку ягід, яких щодня з’їдала по кілька штук, сидячи на лавочці і милуючись краєвидом.

— Це воно? — спитала вона у Седрика.

Той округлив очі:

— Ти де це взяла?

— Вони тут ростуть біля лавочки. Я регулярно їх їм.

— Ти випадково не витоптала ягідник?

— Не знаю, я якось не замислювалася.

Седрик вибіг надвір і, набравши за хатою паличок, обгородив ягідник. Софія, спостерігаючи за ним, відзначила, що насправді це був не ягідник, а лише один кущик. Ти ба, а вона могла випадково знищити суперендемічну культуру!

Седрик трохи заспокоївся. Софія винесла до столу ще одну пляшку вина.

— Вибачте, що втручаюся у ваші чоловічі дебати, — нагадала про себе Софія, коли їй уже набридло бути пасивним слухачем їхніх балачок, — але чи не помічали ви у мешканців острова дивовижних здатностей, наприклад,