Острів Білої Сови - Марина Гриміч

Софія вирішила спершу «прошурувати» графу «законнонароджені чи незаконнонароджені». Всі «Бренданові діти» таки значилися там як незаконнонароджені.

Тоді вона вирішила знайти «таємну книгу» Бренданових дітей. Вона її знайшла, однак побачила, що там не лише були зафіксовані незаконнонароджені діти, а й так звані «шлюби на віру».

Перед нею вималювалася цікава закономірність: дуже швидко, практично протягом кількох місяців після народження «нешлюбної» дитини, їхні матері виходили заміж. І це фіксувалося не в офіційній метричній книзі шлюбів, а в «таємній книзі». Причому було схоже на те, що парохи такі пари вінчали, але не записували в офіційну книгу, а вели паралельний облік. Отже, для громади і для самих подружніх пар ці шлюби були цілком законними, проте у звітність вони не потрапляли, залишаючись офіційно «шлюбами на віру».

Тепер постало завдання перевірити Софіїні підозри щодо того, чи були ці шлюбні пари з «таємних книг» інцестуальними. Для цього треба було простежувати родовід кожної зі сторін.

Вона почала з батьків Роуз-Мері. Обидва народилися на острові Білої Сови. Він — Макгваєр, її дівоче прізвище — О’Ніл, але Макгваєр по матері. Ні, так не піде. За прізвищами інцест не визначиш. Адже їх на острові всього два. Добре. А за чим визначиш? Наприклад, за номером будинку. Найближчі родичі (мама-тато-діти, брати-сестри), як правило, живуть в одній хаті.

Вона пішла вглиб книги і з’ясувала, що бабця матері Роуз-Мері і дід її батька народилися в одному і тому самому домі, в одних і тих самих батьків з перервою у п’ять років. А значить, вони були сестрою і братом. Отакої! Тут навіть не доходить до п’ятого коліна!

Вона продовжила пошук. Знайшла Джона Невічного. Їй довелося заглянути в книги ХІХ століття, покопатися… Так і є! Дід його батька і бабця його матері були кузинами!..

Софія розхвилювалася. Вона дивилась на вималювані схемки родоводів і відчувала, що в неї тремтять руки… Вона почала про щось здогадуватися…

«Треба зробити паузу… — сказала вона собі. — Інакше я в цій кімнатці віддам Богу душу».

Вона відкинула голову і заплющила очі.

Органна музика приємно лоскотала її нерви.

Софія вирішила збільшити звук. Вона нахилилася до комп’ютера і… побачила, що саундтрек, який вона включила, коли прийшла, давно вже скінчився!

Вона прислухалась: органна музика долинала з церковного залу.

Софія встала з крісла. Хотіла була зробити це нечутно, але не вийшло: крісло перекинулося і грюкнуло на всю церкву.

Вона підійшла до дверей. Музика, неначе сполохана падінням крісла, стихла.

Вона відчинила двері…

«Трам-тара-рам!».

Перед нею стояв Брендан!

Вона з переляку закричала на всю церкву. Здається, і він був ошелешений.

— Цс-с-с! — приклав пальця до губ Брендан.

Софія замовкла.

— Ви хто? — голосно спитала вона.

— А-а, то це ви хотіли брати уроки гри на органі? — замість відповіді сказав Брендан.

— Я вже перехотіла, — заїкаючись, промовила Софія, опановуючи себе.

Брендан мав вигляд абсолютно живої людини. В ньому не було нічого від привида. Софія підняла руку, аби до нього доторкнутися.

Він схопив її за зап’ястя, міцно, але не грубо.

— Ви — не привид, — сказала Софія.

— Я — привид, — сказав Брендан.

— Тоді щезніть.

— Навіщо?

— Щоб я переконалася, що ви — привид. А заразом нехай і орган щезне.

Брендан дивився на неї зеленими очима.

«У нього лінзи», — констатувала вона подумки.

Той неначе вагався, що робити далі.

До церковного залу вбіг захеканий священик:

— Що тут сталося?

— Чому ви мене не попередили, що в церкві хтось є? — гнівно спитав Брендан.

— От халепа… — простогнав отець Боніфацій.

Софія хотіла була почати погрожувати, що виведе всіх їх на чисту воду, однак… тоді в неї не буде доступу до церковних книг. А це було не в її інтересах.

Тоді вона пригадала свої дворічні заняття в драматичному гуртку і те, як її вчили бути природною на сцені.

Вона кинулася до отця Боніфація мало не в обійми:

— Отче, Брендан налякав мене! Він… неначе живий… Я ніколи не думала, що привиди такі реальні… Він що, з могили виходить?.. Це так страшно!

Вона потайки зиркнула на обох. Вони розгубилися. Здається, повірили в її гру.

— Скажіть йому, щоб не щезав у цю мить, і щоб орган не щезав, бо я зараз знепритомнію! Нехай щезне після того, як я піду!

Отець Боніфацій прокашлявся і сказав поважним тоном:

— Брендане, не лякай людей! Скільки разів я тобі казав!

На відміну від Софії, артист з отця був нікудишній.

Отець завів її в свій кабінет, напоїв водою.

— Можна, я сьогодні не працюватиму більше? — «попросилася» Софія. — Ваш привид налякав мене до смерті!

Отець підозріло подивився на неї, неначе вагаючись: вірити їй чи ні.

Софія понурила плечі і вийшла з його офісу. Природно, в церкві ні Брендана, ні органа вже не було.

Вона зайшла в свою кімнатку, швидко «знищила сліди злочину», порозставлявши книги на місця, окрім найпершої, найстаровиннішої, над якою мала працювати, вимкнула комп’ютер і, забігши на хвилинку попрощатися з отцем, рушила додому.

«Ну й деньок! — сказала вона собі. — Щось мені це все не подобається!».

Збігши стежкою до перехрестя біля Штурвалу старого Джо, вона наштовхнулася на Елен, місцеву «циганську пошту».

— Доброго дня, Софі! — перейняла та їй дорогу.

— Доброго дня, Елен!

— А куди це ви так тікаєте? — підозріло спитала та.

— Додому, куди ж іще?

— Не поспішайте так, я за вами не встигаю… — захекавшись, попросила Елен.

«Це твої проблеми!» — подумала Софія, але все-таки стишила ходу.

— Як ви себе почуваєте?

— Я? — здивувалася Софія. — Нормально. А що?

— Не нудить?

«А-а, ось у чім річ! Вона натякає на випадок із зеленим світлом у господарчому супермаркеті! Невже Роуз-Мері їй уже доповіла?»

— Ні, не нудить, — сказала Софія, і відразу відчула різкий приплив нудоти.

«Мабуть, це від неї…» — заспокоїла вона себе.

— А ви знаєте новину?

— Яку?

— У нас намічається весілля.

— Так? А я їх знаю?

— Так. Ерік і Мегі.

— Правда?

— Вони вже переїхали звідси і живуть разом на материку, в гуртожитку риболовної компанії, де Ерік влаштувався на роботу.

— Ясно…

— А що він у вас робив минулої середи?

— Минулої середи? — закашлялася Софія. — Як що? Рибу приносив…

Елен розчаровано дивилася на неї.

— Я, щоправда, відмовилася, бо в мене ще зранку стояв кошик нечищеної риби… Так він і пішов зі своєю рибою назад…

Елен кліпала очима.

«Цікаво, вона мені вірить?»

Здається, «Циганська пошта» не вміла аналізувати. Вона належала до типу людей, які