Острів Білої Сови - Марина Гриміч

— Ви думаєте?

— Я знаю.

Софія дивилася на довірливого Чіфа і думала: невже він це сприймає серйозно? Судячи з усього, так.

Вона побачила, що за лічені хвилини він пройнявся до неї неймовірною повагою. І, щоб повністю «доконати» його, вона завершила оповідь епілогом:

— І звідтоді люди Білої Сови подібні або на свого першопредка — Баклана, або на праматір — Білу Сову.

— Геніально! — сказав Роберт, який з цікавістю спостерігав за цією сценою міфотворчості.

Екс-Чіф і справді був хворий. Щоправда, не на «невідому хворобу», а на цілком прозаїчне отруєння. Поки Роберт промивав йому шлунок, Софія розповіла Чіфові ще кілька «їхніх» міфів: про те, як Баклан навчив людей Білої Сови ловити рибу, а Біла Сова — займатися траперством; про те, чому буває полярна ніч і полярний день: раніше Білий Песець був двооким, і тому весь час був день, а коли він позбувся ока, половина дня перетворилася на ніч.

У кінці міфотворчого сеансу Чіф почувався набагато краще підготовленим до приїзду американських антропологів.

Після такої поважної просвітницької роботи Софія відчула, що має право спитати Чіфа про Брендана. Яке ж було її здивування, коли той відповів їй зневажливо:

— Та то все дурне!

— Що «дурне»?

— Оповідки про Брендана. Не вірте! То дурні забобони білих!

— Забобони? Навіщо їм забобони?

— Вони розповідають це для самореклами.

— Тобто вони свідомі того, що розповідають брехню? — засумнівалася Софія.

— Ні, вони настільки тупі, що самі вірять у те, що вигадали.

— А ви не вірите?

— В дурниці — ні, — поважно сказав Чіф.

— А не в дурниці?

— Що ви маєте на увазі?

— Скажімо, чи вірите ви в те, що ви походите від Білої Сови?

— Звичайно, це ж очевидно!

— А Брендан — вигадка?

— Так, вигадка. Ну, скажіть мені: як може жінка завагітніти від привида? — обурено спитав її Чіф.

— А як може людина вилупитися з яйця? — замість відповіді спитала його Софія.

Той розвів руками:

— Це зовсім різні речі! Як ви не розумієте? Адам і Єва були перші люди… А перші люди цілком могли вилупитися з яєць первісної Птахи. А привид же без-ті-лес-ний! — доводив Чіф.

«Взагалі-то, про Адама і Єву вигадала я. І всього лише годину тому», — хотіла була сказати Софія, але стрималася: не можна було руйнувати шикарний палац, який тільки-но збудувала.

У цю хвилину вона відчувала себе деміургом. За це відчуття можна було будь-чим пожертвувати. Навіть істиною.

Сцена прощання лікаря і його дружини з людьми Білої Сови стала дуже зворушливою. Чіф подарував Софії шапку з білого полярного лиса з довгим хвостом іззаду. Саме таку носили білі предки — очевидно, все-таки французи-трапери.

Софія від зворушення, вже стоячи на борту катерочка, видала ще одну геніальну ідею, крикнувши:

— Ви ще пару ритуальчиків придумайте!

— Що? — не дочув через шум двигуна Чіф.

Софія гукнула капітанові, що керував човном: мовляв, передасте цю інформацію Чіфові. Він кивнув.

Коли Софія з Робертом дотеліпалися на свою гору, біля дверей знову стояв кошик із рибою. На цей раз риба була почищена.

— Уважаю! — сказала вона російською.

— Що? — перепитав Роберт.

— Лише вчора вранці я принесла на базар рибу, аби мені її почистили, а вже сьогодні вони принесли рибу почищеною. Це називається культура…

Вранці за сніданком Софія повідомила Робертові, що їде з Роуз-Мері на материк купувати плаття до конкурсу. Чоловік зрадів: «Їдемо разом. Мені треба забігти в лабораторію по результати генетичних аналізів».

Софія на мить здивувалася: невже в тій Закапелівці, що зветься містечком, є генетична лабораторія? Але промовчала. Якщо чесно, вона навіть зраділа, що не вестиме машину: вона страшенно боялася заїжджати своїм пікапчиком на поромчик: там була щілина між рухомою і нерухомою частинами трапу, і якщо їдеш повільно, то можеш капітально застрягнути колесами в тій дірці (так їй одного разу сталося), а якщо в’їжджати «з розгону», як це роблять усі мешканці острова Білої Сови, то можеш ненароком вискочити з порома, бо він, по суті, зовсім маленький.

Роуз-Мері разом із Софією висадили Роберта біля клініки, Софія пересіла за кермо, і вони поїхали у великий шопінг-центр на пошуки концертного плаття.

У магазині між ними відбулася естетична суперечка: Роуз-Мері вибрала червону і жовту сукні, вагаючись, якій надати перевагу. Софія ж набачила для неї сіре скромне крепдешинове плаття із сріблястою ниточкою і до нього підібрала корсет.

— Я цього не носитиму! — різко сказала Роуз-Мері. — Я в ньому буду схожа на сову!

Софія роззявила рота від здивування. Їй просто відібрало мову. Вона почала переконувати Роуз-Мері:

— Те, що ти тримаєш у руках, — це несмак. Так вдягаються лише провінціалки.

Роуз-Мері образилась, однак підкорилася Софії. Вони зайшли у закапелок для примірок. Софія затягнула на приятельці корсет і допомогла їй вдягти сіро-сріблясте плаття.

Вони вийшли з роздягальні до великого дзеркала у торгівельний зал.

Софія помітила, що на них уже чекало кілька дівчат-продавців:

— Це ви Роуз-Мері? — защебетали вони. — Це ви виграли перший тур на конкурсі «Країна має таланти»?

Роуз-Мері зашарілася.

— Ну, я не зовсім виграла, я лише перейшла на другий тур…

— Ой, ми всі так уболівали за вас! І ще будемо вболівати! Ви так прекрасно співаєте!

— Дякую, — скромно сказала Роуз-Мері, а тоді довірливо спитала у дівчат: — A це плаття справді мені пасує?

— Так, воно робить вас стрункою і… привабливою! — переконували вони її.

— А що будемо робити з шиєю? — по-діловому спитала Софія, роздивляючись потрійне підборіддя Роуз-Мері. — Шарфика у вас випадково нема?

— У нас нема, але я зараз заскочу до дівчат із сусіднього магазину… — запропонувала касирка — одна з молоденьких шанувальниць таланту Роуз-Мері.

— А що не в порядку з моєю шиєю? — ображено спитала Роуз-Мері.

Софія почервоніла від власної нетактовності.

— Шия має бути закрита легеньким шарфиком, аби голосові зв’язки тримати у теплі! — збрехала вона, навіть не скривившись.

Роуз-Мері покірно кивнула.

Прибігла касирка і принесла з собою купу різнокольорових шаликів, а за нею — ціла вервечка дівчат із сусідніх магазинів.

Вони дивилися на Роуз-Мері, ахаючи і охаючи.

Софія тим часом по черзі приміряла їй шарфики, маскуючи шию, і зрештою зупинилася на шаликові кольору гнилої вишні. Вона майстерно закрутила його, і вийшла дуже непогана композиція на сірому тлі сукні.

Дівчата милувалися зіркою.

— А черевики? — спитала Роуз-Мері.

І всі глянули на її ноги. Вона стояла на підлозі боса, хоч і в колготках, крізь які було