Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Це ти вибач, що доводиться переживати цей жах, – відставивши посудину, пролепетала.

– Дурниці. Я здогадувався, що все так обернеться. Якщо для мене все закінчиться у цих стінах, можеш виконати одне моє прохання? – знизу вдивляючись у дівочі очі.

– Не скінчиться! Не говори так! – несхвально закивала, боячись і уявити таке.

– Рито, я серйозно, будь-яке може статися, – наполягав Руслан, хмурячись і знемагаючи від болю.

Відмовити не мала права. Тож несміливо кивнула.

– Якщо зі мною щось трапиться, передай ось це… – покопирсався у кишені джинс, дістав невеликий камінь у формі наконечника стріли, простягнув Риті, – Дівчині. Вірі. Твій батько… Одинцов знає, де її знайти. 

Господи, і тут Одинцов! Навіть Руслан знає його та ким той є для Маргарити. Але стан чоловіка змусив, стиснувши зуби, терпляче вислухати прохання.

– Скажи їй, що моїм останнім словом була віра в її любов...

Фраза, як зізнання. Подібна до удару під дих. Раніше Маргарита не замислювалася, що у житті Руслана був хтось, хто займав серце. Раніше далі за свого носа не бачила. Ось її складне життя, її проблеми, а що далі? Що в когось можуть розгортатися драми гірші, ніж у неї, не передбачала.

Руслан шість років пропрацював під прикриттям, постійно незворушний і готовий на будь-які авантюри. Завжди безжурний чоловік, що мав сміливість посміятися з проблем. Ніколи ні словом, ні жестом не давав зрозуміти, яке в нього справжнє життя. Тепер виявляється, десь є дівчина, на ім'я Віра, яка чекає та переживає за нього. Або, можливо, навіть не знає, в якому болоті в'язнув її коханий…

– Ти виконаєш прохання? – несміливо перепитав чоловік.

– Я знайду спосіб допомогти, – забираючи талісман, ухильно відмахнулась Одинцова, – Ти сам скоро передаси їй і цю річ і скажеш, що захочеш.

– Це навряд чи, – скривившись, Буря поворушився на місці в спробі піднятися.

Рита поспішила допомогти, та, підтримуючи за спину, почула глухий стогін. Чоловік знову повалився на підлогу, корчачись від страждань. Спроба не мала успіху. Дівчина, відчуваючи щось липке на пальцях, підняла руки до себе і з жахом побачила кров. Машинально глянула на спину Руслана. Вона була вся в глибоких кровоточивих ранах та нагадувала багряне місиво.

– Потрібно обробити рани, – підскочила, намагаючись заблокувати панічну атаку. Тремтячи, як осиновий лист, наказала: – Давай без різких рухів. Я швидко!

Заперечувати Буртенку не вистачило сил. Зриваючись на біг, Маргарита кинулася до виходу, молячись, щоб їй вдалося дістати у цьому незнайомому місці ліки. Існував також ризик, що її не пустять назад. Але, принаймні, має спробувати. Без медичної допомоги Руслану загрожує зараження та лихоманка. 

Залишався крок до виходу, коли хтось із темряви схопив Одинцову за руку. Трохи серце в п'яти не пішло, перш ніж побачила перед собою Павла, що виник з темряви.

– Придурок! – вирвалося в серцях. Подумалося, що Городков весь цей час міг перебувати в підвалі, а ніхто й не помітив, – Смерті моєї хочеш?

– Я допоможу тобі, – просипів, бігаючи зіницями по дівчині.

– Дякую, вже допоміг, – огризнулася, гидливо вириваючи руку.

Мати щось спільне з цією людиною останнє, чого хотіла. Після чергової зради, з ним говорити гидко, не те що чекати на допомогу. Мабуть, знову з подачі Тимура щось напакостить.

– Не дури, Рито. Ти розумієш, що тобі не дадуть ні ліків, ні, тим більше повернутися сюди.

– А тобі дадуть? – змірила наркомана крижаним поглядом.

– На мене ніхто не зверне уваги, – криво посміхнувся. Підтверджуючи припущення: – Зараз же не звернули. Дозволь допомогти.

– І чим ти допоможеш? Знову за дозу здаси? Чи його уколеш? – кивнула назад, стискаючи у руці талісман Руслана.

– Знаю, я винен перед тобою. Ти маєш право не довіряти, – жалібно заскавучав, притискаючи сколоту руку до грудей, – Я не втримався, це сильніше за мене. Але я спокутую вину, обіцяю.

– Іди з дороги! – відштовхнула Городкова, що був жалюгідною подобою чоловіка, та вибралася з підвалу.

Витрачати дорогоцінний час на чергові хитрощі Павла не планувала. Попереду була складна місія з порятунку Руслана. Але, як і передбачив Городков, із ліками ніхто не допоміг. А коли, відшукавши у величезному будинку кухню і діставши хоча б кригу, спробувала повернутися, перед сходами до підвалу її загорнув один із калачівських амбалів. Потім з нізвідки з'явився Кирило, і пообіцявши, що Бурі не завдадуть шкоди, потяг геть. Як не противилася, як не виривалася, благала ще раз пустити до Руслана, та Рощин був непохитний. Довелося повернутися до столиці. Власне, у неї не запитали хоче чи ні: просто посадили у позашляховик і відвезли.

Вдома теж узвозу не давали. Під дверима кімнати постійно чатував охоронець, а із засобів комунікації не залишилося нічого. На наступні дні Маргарита стала полоненою, та найбільше вбивало очікування. Тендер, як кінцева мета всього, підкрадався надто повільно. Мабуть, якби не відеодзвінки, які переконували в цілісності Руслана, якими щодня балував Рощин, збожеволіла б. По останнє не просила, Кирило самостійно взяв ініціативу підтверджувати справедливість договору.