Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Ти глухий? Зніміть Бурого з ланцюгів! – заревів Кирило, зиркнувши на Тимура.

Калач знехотя підкорився. Покликавши помічника, вказав на вузол із замком, який зв'язував руки Руслана. Один поворот ключем і чоловік, ставши вільним, безвільним мішком повалився на бетонну підлогу. Рита здригнулася від глухого удару, коли він впав. 

– Тепер пішов звідси, – наказав Кирило Тимуру, – І свого помічника забери.

Той штовхнув носком на прощання щипці, що валялися на підлозі, та пройшов геть. Коли двері зачинилися, залишивши їх в підвалі віч-на-віч із напівсвідомим Буртенком, Кирило відпустив Риту. Втративши рівновагу, вона впала на коліна. Підійматися сил не лишалося, і так до Руслана здавалося ближче.

Похитуючись, підповзла до Буртенка. Розкинувшись на підлозі, він лежав нерухомо. Слабо помітне дихання говорило про присутність життя у його тілі. Забувши про Кирила, що стояв поруч, погладила Руса по щоці. Відчула жар, що йшов від чоловічого тіла і холод крижаних крапель, що стікали з волосся.

– Вибач мені, Руслане, – одними губами прошепотіла.

– Я йому зараз навіть трохи заздрю, – втрутився холоднокровно Кирило.

– Що? – озирнувшись, Одинцова оглянула чоловіка, що, сунувши руки в кишені штанів, спостерігав за розгорнутою драмою, – У нього лихоманка. Ви побили його до півсмерті. Чому тут заздрити?

– За всі роки нашого знайомства ти жодного разу не переймалася за мене так, як хвилюєшся за цього свого Вовкодава та за Бурого. Якийсь смердючий охоронець тобі дорожчий за чоловіка, з яким стільки років пліч-о-пліч.

– Якби ти був на його місці, то й за тебе переживала.

– Сама-то віриш? – гірко посміхнувшись, поплескав кишені у пошуках цигарок. Нервував. – Якби я був на його місці, на місці моїх катів був би Чернишевський і, можливо, Руслан. А ти б стояла та дивився.

- Вони б ні за що...

Запнулася на півслові, зрозумівши, що не може знати напевно, на що здатні чи нездатні ці чоловіки. Навіть власна реакція насилу представлялася.

– Бачиш, сама не знаєш, на що вони готові піти, – підтвердив Рощин.

– Так, – прикривши повіки, погодилася, – але на цьому самому місці Руслан, і я не хочу, щоб він помирав через мене та твою жорстокість. Він добра людина і не заслужив цього.

Повисла пауза. Рощин мовчав, наче щось зважуючи. Рита чекала на його слова, як на вирок. Відмовить – поповзе до нього на колінах та благатиме. Ноги цілуватиме, якщо потрібно. Що завгодно зробить. Ляже під усіх його охоронців. Зрештою, що її тіло, неодноразово використане сотнями чоловіків, у порівнянні з життям небайдужої їй людини.

– Ти підеш зі мною на тендер, – не спитав, констатував факт, – Зобразиш щасливу супутницю. Якщо там буде Чернишевський, а він, швидше за все, буде, словом з ним не обмовишся. Тим більше не надумаєш перейти на його бік. Ти будеш зі мною. Далі вирішимо, що робити.

На останній фразі почулися кроки, що віддалялися. Одинцова поглянула на спину чоловіка, що йде, зупинивши:

– А Руслан?

– А Руслан... – обернувшись, знизав байдуже плечима, – Посидить поки що тут. Буде розумним хлопцем, почне сприяти нам, може, відправимо на волю. А ні… Якщо вважаєш, що довічний полон кращий за смерть, то тому й бути.

Не бажаючи більше слухати, чоловік вийшов із підвалу, грюкнувши дверима.

І це все? Кирило здався? Невже так просто? Залишитися з ним на заміну життя Бурі? Не найстрашніша плата, враховуючи, що Рощин і так не планував її звільняти. Чи він знову водить її за носа? Не хотілося припускати, що чоловік обманює, але замислюватись про це рано. Головне, вдалося відкласти страту, а далі щось вигадає. Зрештою, Чернишевський має кинутися на пошуки товариша. Витягти Руслана. Інакше бути не може...

– Рито... – хрипкий стогін повернув Одинцову в реальність.

Різко обкрутившись, побачила, що Руслан відкрив повіки.

– Русланчику, миленький, я придумаю щось, – погладжуючи чоловіка по голові, пробурмотіла Маргарита. Сльози знову покотилися по щоках, – Я знайду спосіб переконати Кирила відпустити тебе. Придумаю як втекти.

– Рито... – морщачись, покликав Буря. Видно, як важко давалося йому кожне слово, але зумів вимовити: – Я вас не зрадив. Я їм нічого не розповів.

– Я знаю, – закивала Рита, – Та це не має значення.

– Для мене має. Не хочу, щоб це лайно все життя нагадувало про мою зраду, – намацавши на боці тавро, скривився від болю, – Сподіваюся, ця лиса сволота не лілію мені випалила?

– І зараз жартуєш?

– Плакати, чи що. Не хотілося б потім пояснювати жінкам, чому на мені мітка повії, – впіймавши нерозуміння на обличчі Одинцової, видихнув: – Вибач…

В іншій ситуації обурилася випадковій згадці про її минуле, та нині все не має значення. Сама мимоволі посміхнулася. Руслан, збираючись щось сказати, зайшовся в хрипкому кашлі. Піднявши ослаблу руку, вказав на горло.

– Пити? – здогадалася Одинцова оглядаючись.

Побачивши неподалік з порожнім відром кухоль із залишками води, притягла ближче. Поклавши голову Бурі до себе на коліна, обережно напоїла.