Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

2010 рік 

Тук-тук-тук… Крок за кроком серце прискорювало ритм, глухими ударами віддаючи в грудній клітці. Дихати ставало важче. Здоровий глузд не слухався. Зрадницькі сльози готувалися знову политися, та трималася з останніх сил. Сильна рука, що стискала її долоню, нагадувала дівчині, що вона не має права показувати свої слабкості. Не тут і не зараз. Вона має бути сильною. Не заради себе – заради людини, що висить на волосині між життям і смертю через неї.

– Розслабся, – шикнув чоловік на вухо, незримо обсмикнувши її, – Напружена, ніби тебе на страту ведуть.

Маргарита мовчки кивнула, мимохідь глянувши на супутника. Навіть при всій зневазі та внутрішній ненависті, не могла не відзначити, що він виглядав шикарно. Класичний чорний костюм, біла сорочка, дорогі запонки, начищені до блиску черевики, зухвалий аромат парфуму з нотками бергамоту, хитрий погляд із хижим прищуром і ледь помітна усмішка. Як завжди, сповнений впевненості та переваги. Він привертав увагу інших гостей, сприймаючи це як належне.

Рощин – справжній господар становища. Сьогодні він був саме таким. Зірка вечора, гравець, ось-ось готовий вирвати жадану перемогу. Раніше Одинцова пишалася ним. Якби не події останніх тижнів, вона, як і більшість присутніх, з пожадливістю зазирала б йому у рота, радіючи досягненням. В іншій ситуації…

Тепер у голові пульсувала одна-єдина думка – втекти, врятуватися, вирватися на свободу. Якби на кону стояло лише її життя, давно б втекла. Якщо знадобилося, з машини знову вистрибнула б. Стримувало лише слово Кирила – не чіпати Руслана, якщо залишиться поруч та піде на тендер, щоби зображати закохану та щасливу супутницю істинного переможця.

Цікаво, чи зуміє хтось із гостей розпізнати в ній переляканого й загубленого в’язня обставин, що ховає біль за холодною, млявою посмішкою? Судячи з вітальних кивків і неприхованих лестощів в обличчя, якщо і бачать, воліють ігнорувати. Кому здалися чужі проблеми? Нікому.

Маргарита не намагалася скаржитися на долю. Чітко виконувала зобов'язання перед Рощиним. Коли треба – розпливалася у милій усмішці, перекидалася короткими фразами, приймала компліменти та повільно, але впевнено напивалася шампанським. Подумки перебувала де завгодно, але не в розкішному банкетному залі, що приймав цього похмурого вечора високопоставлену публіку, котра чекала на оголошення рішення почесної комісії, хто виграє тендер на постачання вина та увійде до Internal Group.

Сьогодні Одинцова вдягнула довге чорне вечірнє плаття по фігурі та під траурний настрій. Розкішні локони зібрала у високий шиньйон, на шию повісила важке намисто з білого золота з діамантами, на руку браслет. На ноги – шпильки, на лице – яскравий макіяж. Все до пари Кирилу, як він полюбляв та наполегливо просив. Єдине, чоловік вважав за краще, щоби Рита обрала червону сукню, та не змогла. Пішли проти волі господаря. Тільки чорний правильно підкреслював стан душі та виражав жалобу зруйнованого життя і розбитих мрій.

Корила себе страшно, ненавиділа буквально за кожний прорахунок та вчинки, що оберталися проти неї. Навіть за спроби стати щасливою. Знала давно, що варто змиритись, жити, як жилося і не сіпатися. Після Інанни у неї було майже чудове існування у Рощина. Шість років розкоші, багатства і теплоти. Не варто було ламати клітку, в якій сиділа. Раптова поява Олега все зруйнувала, вибила з колії. Навіщо й піддалася на його вмовляння? Навіщо вплуталася в аферу, яка обернулася бідою?

Їй обіцяли врятувати, а за підсумком міцніше стиснули в лещатах. Що це було – пошук свободи, чи завоювання нових звань для батька? Від спогаду про людину, яка стала причиною її появи на світ, ставало гірко і смішно разом. Вся операція на грані ризику була штучно творена за пропозицією Одинцова. Рощин теж, звісно, не подарунок, Маргарита знала його справжню натуру. Та якби не повелася на слова Чернишевського, жила б собі й горя не знала. 

Душу роздирали суперечливі почуття. Дівчина здогадувалась, що сьогодні побачить Олега. Хоч здалеку, але побачить. Ця думка бентежила та перевертала все всередині, але в пам'яті надто виразно випливали слова Кирила, які відкрили правду і на Чернишевського, і на батька. А ще надто добре пам'ятався жах і липкий страх, коли побачила ледве живого Буртенка на ланцюгах. Це холодило серце сильніше, ніж інший воскреслий привид з минулого, на ім'я Павло...

Тижнем раніше

 Мотаючи головою по подушці, дівчині ніяк не вдавалося вирватися з тривожної несвідомої темряви, порожньої ти приголомшливої. Ні тобі снів, ні спогадів, але небезпечне почуття тривоги навіть у такому стані нагадувало про себе, стримувало в чіпких лещатах переживань. Хотіла прокинутися, відкрити повіки, зрозуміти, що острахи марні, та не виходило, доки не відчула холодних лясків по щоках. Раз, два, три... Кожен помітніший і сильніший, з кожним більше реальності у свідомості.

– Досить спати, спляча красуне! – безжальний смішок остаточно привів до тями.

Відкривши повіки, Маргарита побачила Рощина, що схилився над нею. Їдка усмішка і допитливий погляд подіяв сильніше за цят крижаної води. Здригнувшись, різко сіла на дивані. Зі свідомістю нещадно поверталася пам'ять, крупиця за крупицею. Детально, докладно та досить швидко. Згадалася і подія, що передувала непритомності.

– Що ви зробили із Русланом? – вирвалося перш ніж страшне видовище тортур Буртенка виникло в уяві.

– Чого раптом так за нього переймаєшся? – спалахнув Кирило, сівши в крісло навпроти. Покопирсався у кишені куртки у пошуках цигарок, – То знати його не хотіла, а тепер раптом Руслан. Може, й з ним спиш? – клацнув запальничкою та швидко зиркнув на Одинцову.