Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Якщо я відмовлюсь? Адже тепер, коли все з'ясувалося, мене повинні випустити.

– З'ясувалося? – криво посміхнувся Вотан, – Синку, ти, мабуть, чогось не второпав. Про цю ситуацію, – невизначено розкресливши повітря руками, – знаю я та Штормін. Я можу як допомогти тобі вийти звідси, так і залишити відбувати термін.

– А Ігор?..

– Шторм не піде проти мене, вибач.

– Та ви знущаєтеся, чи що? – підхопившись, чоловік відкинув кволий стілець убік і той, від удару об бетон, розлетівся на дві частини, – Ви з'являєтесь сюди, розповідаєте які козли Ваші попередники, що я даремно потрапив під роздачу, а тепер таке заявляєте! Та чим Ви кращі за інших?!

– Ти правий. Мабуть, нічим, – піднявшись слідом, погодився Одинцов, – Але мені потрібна твоя легенда. Не через власне бажання, а тому, що це допоможе взяти небезпечних людей та врятувати мою дочку. Коли все закінчиться, ми повністю очистимо твоє ім'я. Ти отримаєш хорошу посаду в спецслужбі, відновишся у званні й заробиш ще зірочок. Але для цього треба потерпіти та попрацювати під прикриттям. Це інколи складно, але повір, жити можна.

– Я так розумію, я не маю вибору?

Зітхнувши, Олег замружився. Вкотре усвідомлював, наскільки божевільна система. Відомства, структури, органи – всім навкруги начхати на людський фактор. Заради досягнення цілей готові йти на що завгодно, будь-якими способами. Що перевертні, що чесні службовці – всі, як один, ступають по головах. Одинцов, дочка якого бозна-що переживає у борделі, не є винятком.

Чернишевському здавалося, що на місті Вотана, замість ходьби по колу та прорахунків гри, давно поїхав би у бісовий бордель і забрав Ритку. Багато що уявлялося інакше. Вірилося, що, вперто рухаючись до мети, не підлабузнюючись і не прикидаючись, можна все вирішити набагато швидше. Принципи розпинали з середини, але заради Ритки ладен був навіть наступити їм на горлянку та згодитися на будь-яку аферу, віддавшись до рук досвідчених ляльковиків. 

– Чому ж ні? – пирхнув Одинцов, – Вибір є завжди. Якщо тобі дорога Рита і хочеш допомогти – погоджуєшся. Якщо гордість сильніша за інші емоції – можеш залишатися тут і чекати. Можливо, справедливість колись переможе, - попрямувавши до виходу, обернувся на мить: – Час на роздуми в тебе до завтра.

– Стривайте! – окликнув Чернишевський, ступивши до генерала. Коли той запитливо вигнув брову, крізь зуби видавив: – Я згоден.

– Ось і вірно. Я здогадувався, що ти розумний хлопець, – усміхнувшись, Вотан подав руку, – Ласкаво просимо до команди.

– Давайте без гучних фраз, – скривившись, Олег потиснув протягнуту долоню.

Вотан дотримався обіцянки. Вже наступного дня за Чернишевським зачинилися ворота колонії з колючим дротом. П'янке почуття свободи разом закружляло голову. Вдихав повітря на повні груди. І хоч попереду багато всього чекало, життя знову заграло фарбами. Хотілося назавжди залишити в минулому сірі кам'яні стіни, вогкість і бридку юшку на обід. Викинути з голови людей типу Тузика та Шнира. Забути, як страшний сон, криваве вбивство Туза і погляд Вовка, що задихався в його руках. Здерти з руки ненависне татуювання і викреслити з пам'яті набридне прізвисько.

Хотілося... Багато чого хотілося, та не дозволили. Свобода виявилася недовгою. Тюремне ув'язнення змінилося ув'язненням у структурі. Про те, що заради своєї та Риткиної волі продався в рабство, не давали забути ні на секунду. Навіть коли вийшов за територію в'язниці, не дозволили ненадовго залишитися самому, звикнути до того, що більше не зек.

Чорний мерседес із тонованим склом чекав через дорогу. Побачивши Олега, посигналив. Обернувшись на секунди, щоб назавжди викарбувати в підсвідомості місце, котре його змінило, Чернишевський пройшов до машини. Як і здогадувався, усередині чекав Штормін.

– Ну що, брате, вітаю зі звільненням! – усміхаючись у всі тридцять два, привітав Ігор.

– Дякую. Хоча не впевнений, що це така вже й свобода.

– Та ну тебе! – щиро здивувався друг, – Михайлович – чоловік непоганий. Суворий, звичайно, любить усіх тримати в їжакових рукавицях, але справедливий. Прорвемося.

– Ага, я переконався, який справедливий, – не без іронії хмикнув Олег.

– Гаразд, настав час валити звідси, нас ще довга дорога чекає, – натиснувши педаль запалення, Шторм ударив по газах, зриваючись з місця.

– Куди, як не секрет? – насолоджуючись плавним ковзанням автомобіля дорогою та швидкістю, поцікавився чоловік.

– До столиці, куди ще. Там наше місце дислокації.

– Зрозуміло. А де твій славлений генерал?

– В Києві. Йому ще вагон справ треба розгребти. 

– Ну, поїхали, до столиці. Тільки це… – Олег невпевнено зам'явся., – Можна спершу кудись заскочити перекусити? Жерти хочу, не можу. З учора шматок у горло не ліз.

– Ображаєш! Звичайно, можна! Зараз нагодуємо тебе, бо за казенними харчами, мабуть, забув смак нормальних продуктів. А поки що... – Ігор поліз у бардачок. Діставши звідти невелику металеву флягу, простяг Чернишевському зі словами: – Тримай, випий нарешті гарного коньяку. Тобі потрібно. Але трішки, бо після шести років у зав'язці дивися з ніг зіб'є.