Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Рита дихати, здавалося, перестала. Кожне слово Олега ножем до серця. Не виходило не вірити, та й вірити також не виходило. Хотіла, щоби було саме так. Закрити б повіки, відкрити й немає більше ніякої загрози над близькими людьми, немає проблем та занепокоєння, лише вони вдвох.

– Мене ці роки тільки думка про тебе рятувала, жити змушувала, а ти спокійно вислухати не можеш, – замружившись, зізнався Олег. Послабив хватку, – Думаєш, мені дуже подобається те, що відбувається? Я для Рощина виставу розігрую, час тягну, щоб там гладко все вийшло. Віриш мені? – з відчаєм зиркнувши на дівчину.

Несміливо кивнула, закусила губу. Нестерпно захотілося поцілувати Олега. Притулитися всім тілом, вп'ястися жадібно вустами та цілувати-цілувати… До запаморочення, до безконечності. Виявляється, так скучила за ним за останні тижні. Як і жила цілих дванадцять років без цього чоловіка?..

Чернишевський, наче відчувши німе благання, нахилився і притулився до неї губами. Жадібно заволодів ротом, натиском показуючи, як сумував, та бажаючи насититися за мить. Рита відповіла з усім запалом. Обхопила руками його за шию, пригорнулася ближче. У ці секунди вірила у будь-що…

Олег сам припинив поцілунок. Відірвався, затуманеним поглядом вдивляючись у дівоче обличчя. Провів тильною стороною долоні по щоці, вдихнув аромат жіночого волосся.

– Ти перестанеш бігати від мене і повертатися до Рощина. Це вже немає сенсу.

Хотіла відкрити рота, щось відповісти. Заперечити чи погодитися – не зрозуміла. Не встигла. Двері з гуркотом відчинилися, стукнувшись об стіну, у без того тісну жіночу кімнату увірвався Кирило.

– Якого біса тут відбувається? – заревів, кидаючись ззаду на Олега.

Схаменутися не встигли, як розвернув Чернишевського до себе за плече і щосили стукнув в обличчя кулаком.

– Кирило припини! – заверещала Маргарита.

– Закрий пащеку, шльондро! – скривившись від огиди, закричав Рощин.

Застиг, як укопаний, переводячи погляд із Рити на Олега і назад. В очах море гніву та злості. Здається, ладен убити на місці. Причому одразу двох.

Страх з ніг до голови скував тіло дівчини. Не за себе, за чоловіка, агресія на якого давно змішалася воєдино з любов'ю.

Олег, однією рукою утримуючись за умивальник, другою намацав кров, що хлинула з носа. Посміхнувшись, відштовхнувся від раковини й посунув на Кирила. Зустрічний удар виявився не менш стрімким. Увернутися Рощин не встиг.

– Підбирай слова, коли з жінкою розмовляєш, – потираючи кулак, гнівно процідив Чернишевський.

– Де ти бачиш жінку, тварюко? – огризнувся Рощин.

Відповіддю була нова атака від Олега. Та краще б він цього не робив. У Кирилі спалахнула нездорова лють. Примружившись, просканувати поглядом Чернишевського, сплюнув кров прямо на білу кахельну підлогу. Підходячи, прошипів:

– Урвав перемогу – радій, та в стосунки з моєю жінкою не сунь свій поганий ніс. Інакше заб'ю тебе, як вошиву собаку. Вовкодаве.

Несподіваний удар у живіт на мить дезорієнтував Олега. Склавшись навпіл, він більше не був перепоною між Маргаритою та Кирилом, чим останній поспішив скористатися. Відштовхнувши Чернишевського, Рощин ступив до Одинцової, хапаючи за зап'ястя, потягнув на себе зі словами:

– Життя тебе нічому не вчить, дивлюся?

– Відпусти! – верещала, намагаючись звільнитися.

– Не чіпай її! – закричав Олег випрямляючись.

– Відпустити? – ігноруючи Чернишевського, нагнітав Рощин, – Можу й відпустити, – всупереч сказаному, схопив Риту рукою за шию ззаду, нахиляючи до себе, та тихо, щоб чула лиш вона, промовив: – Якщо тобі начхати на нашу угоду і готова пожертвувати життям нещасного Руслана заради своїх швидкоплинних захоплень?

Секунди очі в очі. Страх та заціпеніння. Усвідомлення, що цього разу Кирило здійснить погрози, якщо дівчина не поступиться і не послухається. Що там казав Олег про порятунок Бурі? Де гарантія, що встигнуть до того, як Кирило віддасть наказ і натисне на курок?

– Я сказав – не чіпай! – втрутився Чернишевський, наближаючись. Повторюючи дії Рощина хвилинами раніше, схопив того за плече, розвертаючи себе. Вдарив.

– Дідько! Я вб'ю вас усіх! – вибухнув Кирило, відмахуючись від кулаків Олега.

Бійка зав'язувалася неабияка. Жоден чоловік не бажав поступатися і здаватися. Тісна жіноча кімната перетворилася на ринг.

– Рито, йди звідси! – між тим кинув Олег.

Одинцова не знала, що робити. Втрутитися і спробувати зупинити божевілля? Кликати на допомогу? Рознімати? Чи справді користуватися моментом і тікати? Не має значення куди, головне, якомога далі звідси. Проте виконувати прохання коханого чоловіка не спішила. Не хотіла залишати його одного на поталу Рощину, бо потім не пробачить себе. Удари один за одним з глухим стуком брязкотіли у вухах. Вже не розрізняла хто кого. Схопившись за голову, закричала:

– Припиніть!

Вухам своїм не повірила, не впізнала голосу, та це дало результат – божевілля разом припинилося. Рощин, завдавши останнього удару, штовхнув Олега на підлогу. Перш ніж дівчина встигла щось збагнути, повернувся до неї, і схопивши за волосся, потягнув до дверей.