Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Не моргаючи, Рита дивилася на свого батька і не могла повірити почутому. Очі сповнилися сльозами, підборіддя затремтіло. Скільки разів за останні тижні уявляла день, коли стане незалежною від Кирила, та нізащо не думала, що новину повідомить рідний тато. Батько, який її кинув… Дівчина так чекала бісову свободу, що тепер не вірила. Не виходило прийняти такий неоціненний дар із рук людини, що дозволила піти її життю шкереберть.

– А Руслан?.. – чіпляючись за ім'я друга, як за рятівну соломинку.

Зараз лише звістка про стан Буртенка здатна відв'язати її від Рощина, та аж ніяк не переконання Одинцова.

– В порядку, – кивнув чоловік.

– Де він?

– В будинку. Його оглядає лікар, – звітував Вотан, – Зараз відправимо його до міста.

Незручність прозирала в кожному жесті Одинцова. Маргариті це, навпаки, додавало впевненості. Питання, котрі збирала роками, стали хаотично зриватися з губ:

– Воно вартувало того? Залишити свою сім'ю гинути заради цієї влади? Ти хоч іноді шкодуєш, що так сталося? Чи для тебе все лише гра?

Питання за питанням виводила Вотана з рівноваги. Чоловік насупився, на вилицях заходили жовна, погляд похолоднішав.

– Ти любив хоч колись маму? – дівчина продовжувала, – Знаєш, що вона решту життя провела з пляшкою та думками про тебе?.. А я ненавиділа її за це, бо після твоєї втечі стала їй не потрібна!

Замовкла, прикусивши язика, відчуваючи, ща наговорила зайвого. Ні до чого ці безглузді зізнання, нікому легше від них не стане. Вже нічого не змінити.

– Мені так шкода… – розтираючи долонями лице, промимрив Андрій Михайлович.

Жаль – останнє, що потрібно Маргариті від свого батька. Від нього вже взагалі нічого не потрібно. Тому, коли у дверях особняка з'явився Руслан, підтримуваний під руку невідомим світловолосим чоловіком, вона без сором'язливості ступила їм назустріч, геть-чисто забувши про присутність поруч Одинцова.

– Господи, Руслане... – складаючи руки перед собою в мольбі, видихнула з полегшенням Рита.

Чоловік йшов накульгуючи. Весь його тулуб був обмотаний свіжими бинтами, що просочилися кров'ю, змарнілий і втомлений, але живий. В оточенні своїх відтепер точно у безпеці. Порив кинутися до нього з обіймами довелося придушити думкою, що в такому стані Буртенко навряд чи сподобається зайвий дотик до болючих місць. Та її тихий стогін не залишився поза увагою.

Обережно спускаючись із ґанку, Руслан на секунди підняв голову від землі, глянувши на Одинцову. Через силу посміхнувся і підморгнув, що мало не коштувало йому втрати рівноваги, без підтримки товариша безпорадно б покотився донизу.

– Русе, можеш хоч зараз під ноги дивитися, а не на дівок! – обсадив чоловік поруч, але помітивши, кому підморгував Буря, знітився і виславши вибачення за спину Маргарити, мовчки продовжив шлях.

Схоже, тут про її становище відносно генерала Одинцова в курсі кожен. Це пояснювало, чому ніхто не перешкоджав її пересуванням оточеною територією.

Нахмурившись, дівчина озирнулася до батька, спопеливши очима. Спіймала його погляд, сповнений вибачень і благання. Хотіла сказати щось їдке, вилити останню порцію отрути на цього чоловіка, перш ніж щезнути, та шум позаду знову привернув увагу.

– Гей, Бурий, як воно бути зрадником? Совість не мучить, що після стількох років пліч-о-пліч, тепер на їхньому боці? – окликнув хтось із хлопців Калачова.

– А він партизан, на два фронти підробляє, – почувся звідкись із темряви голос самого Тимура, – Сьогодні нас зрадив, завтра їх.

– Та хай тобі грець! – обертаючись до насмішників, заревів Руслан, – Я тебе власними руками задушу!

Смикнувся до кривдників, але був утриманий товаришем.

Все сталося занадто швидко. З боку компанії Тимура почалася якась колотнеча, щоб відвернути увагу. Декілька силовиків за вказівкою Вотана кинулися рознімати бандитів. Десь із темряви, як чорт із табакерки, знову з'явився Городков. На нього ніхто, окрім Маргарити, не звернув уваги. Раптом  з темряви постріл пролунав. Павло, що кинувся під кулю і став мішенню, розпластався на землі прямо перед Буртенком, який нічого не встиг і зрозуміти. Ще кілька СБУшників побігли до тих, хто стріляв, поваливши всіх на землю, шукаючи винуватця. Знов крики, лайки, розбірки…

– Це що було? – здивувався Руслан.

– Здається, тебе щойно хтось доброзичливий врятував від кулі, – обізвався світловолосий товариш пору, – Вважай, другий раз на день народився.

Вони говорили ще про щось, в розмову встряв Одинцов. Ритка нічого не чула. Ноги самі понесли її до Павла. Підійшла до нього, завмерла поруч, розглядаючи зверху, як величезна кривава пляма розповзалася по білосніжній сорочці на грудях.

От і все. Коло замкнулося. Подія, яка мала статися дванадцять років тому, сталася. Та цього разу не було ні болю, ні сліз із такого приводу. Вакуум всередині. І невіра. Невже Городков справді навмисно закрив собою Бурю? Невже хоч раз у житті повівся гідно?

Помітивши легкий рух повік чоловіка, опустилася навколішки поруч із Павлом. Придивилася – справді, слабке дихання ще здіймало його груди.

– Він ще живий! – озирнувшись до своїх, покликала, – Потрібно лікаря.