Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Кивнувши, дівчина подумки зазначила, що не дивно, чому цей світловолосий чоловік за першим враженням викликав мало довіри: черговий відданий служитель батька.

– Ага, і нога, і нирка, – поглузував Руслан.

– Поговори мені, – пригрозив Ігор, пропускаючи до кабіни швидкої лікаря, – Вичухаєшся, отримаєш за свої промовки.

– Ой, йди вже! – махнув рукою Буря і скривився від болю.

Лікар заголосив над ним, Штормін закрив швидку з вулиці, і вже за хвилину машина зі спокійним ревом двигуна рушила з місця.

Маргарита, втиснувшись в одну з лавок, терпляче спостерігала як лікар, поправивши пов'язки, вколов Руслану знеболювальне та виміряв тиск. Закінчивши необхідні маніпуляції, почав записувати щось у журнал.

Буртенко, повернувши голову до дівчини, заговорив:

– Дякую, що не лишила мене одного.

– Сумніваюся, що від мене є толк.

Поглядала на свіжі пов'язки, а знову представляла знущання, які довелося пережити другу. Уява разом змалювала пляму крові, побачену на грудях Павла, Руслану. Стало не по собі. Виходить, не опинись поруч Городкова, на його місці зараз міг бути Буря. І не було б більше ні його жартів, ні надмірного оптимізму, ні цієї поїздки, ні розмови…

Пересмикнулася, струснула головою, скидаючи ману. Думка про можливу смерть Буртенка лякала куди більше за реальну смерть Павла. До останнього, окрім жалості, нічого не залишилося. Моторошна думка, що Городков отримав за заслугами, намертво засіла у свідомості.

– Я не про зараз, – повертаючи у реальність, помітив чоловік, – Дякую, що тоді не побоялася і заступилася. Без тебе Рощин би дозволив Калачу добити мене, і зараз мене б везли не до лікарні, а до моргу. 

– Руслане! – шикнула дівчина, боячись навіть уявити таке, – Припини.

– Не пам'ятаю, чи казав, але ти виявилася не такою поганою, як я спочатку вважав, – продовжував відвертості друг, – Олегові пощастило з тобою.

– Ага, та чи пощастило мені, – згадка про коханого викликала приплив неконтрольованого роздратування.

– До речі, де він?

– Гадки не маю.

Закусивши губу, дівчина поглядала у вікно. Темрява — хоч очі виколи, але це краще, ніж показувати Руслану переживання. Без того самій від себе нудно, а в голові така каша, що не розібрати. Надто багато подій та вражень сталося, як для однієї доби. 

– Сьогодні був тендер, – удавано байдуже розповіла, – Олег виграв. Відволікав там Кирила піснями-танцями. Потім Рощин потягнув мене за собою. Ми приїхали на облаву, а Олег лишився там.

– Думаю, у нього є причина, чому він досі не з тобою, – заступився за Чернишевського Буря.

– Можливо. Мені що до того?

– Рито, Олег любить тебе.

Відчула дотик до своєї руки, вкотре за вечір. Згадавши про Павла, мало не вирвала долоню. Зупинило те, що бачила перед собою Руслана.

– Віра у вас допомагала йому рухатися далі. Він нізащо тебе не залишить.

Опустивши повіки, дівчина стиснула долоню чоловіка у відповідь. Згадала про його прохання у жахливий день ув'язнення. Це був чудовий спосіб перевести тему, бо в мотивах вчинків Чернишевського втомилася копирсатися.

– До речі, я не забула про твоє прохання. Але я ж казала, що ти сам ще все передаси та скажеш, – тепло посміхнулася Маргарита.

– Я говорив якусь дурість, так? – переводячи у жарт, уточнив Буртенко, – Попереджаю, що використовувати проти мене мої слова, сказані в стані афекту, заборонено. Я майже нічого не тямив, Калач вибив всі мізки, мабуть.

– Чому ж? Навпаки, говорив дуже добрі речі. Твоїй дівчині пощастило.

– Дівчині? – задумався на мить, – Ні, ти не так зрозуміла. Віра не дівчина. Віра... Вона просто Віра. Мала моя. Я її пів життя знаю. Вона як сестра, – знизав плечима і відразу ойкнув від нового нападу болю.

– Юначе, щось Ви розбовталися,  – знову заметушився лікар, – У Вашому стані треба відпочивати та спати, а не розмови вести.

– В могилі відісплюся, – чоловік відмахнувся, але слухняно та стійко прийняв черговий укол і вже за кілька хвилин провалився в небуття.

Рита, відкинувшись до спинки, замислилася. За словами Руслана здалося, що він також тікає від почуттів і самого себе, як вона чинить з Олегом. Можливо, Буртенко має рацію? У Чернишевського на все має бути причина. Ось доберуться до лікарні, вона зателефонує Олегу, він приїде і все буде гаразд. Дівчина, нарешті, буде вдома.

В одному Вотан має рацію – дім у неї є, і цей дім там, де Чернишевський. Про решту думати не хотілося. Ні про батька, ні про Рощина. Долю останнього страшно було уявити. Якщо все справді вийшло, його, швидше за все, запроторять до в'язниці. Цей висновок приносив подвійні відчуття. З одного боку, чоловік заслужив на кару, бо події, яким Рита була свідком, є тому підтвердженням. А з іншого – сумно, що так склалося. Він не такий поганий, яким хотів здаватися. Кирило по-своєму її любив, допомагав, рятував...

Ні, Маргариті категорично не можна думати про Рощина, інакше втопиться у вирі суперечностей. А сенс? Його епоха пішла. Роки з ним не зробили дівчину щасливою, лиш на якийсь час придушили біль і допомогли набути рівноваги, але, разом з тим, зруйнували все. Відтепер її порятунок в Чернишевському.