Викрадення Данаї - Андрій Гуляшки

— Ви їдете на південь? — вигукнув Роберто Тоцці, але без особливого захоплення.

Він подивився на шибку і зітхнув.

— Засидівся в Римі,— сказав Авакум.

— А викрадена «Даная»? Адже ви обіцяли щось зробити!

— Звичайно, друже! — засміявся Авакум, і сміх його був більше ніж підбадьорливий.— Невже ви припускаєте, що я не виконаю своєї обіцянки?

— Якби я не. відчував, що ви хороша людина, то подумав би, що це лихий жарт! — сказав Роберто Тоцці;

— І допустилися б великого гріха! — насварився на нього пальцем Авакум. Помовчавши, він додав: — Лихі жарти як багнетна атака піхоти — остання спроба виграти бій. Я рідко вдаюся до цього жахливого засобу.

— Господи! — втупився в нього Роберто Тоцці здивованим і збентеженим поглядом.— Якби я не знав, що ви археолог і мистецтвознавець, я б подумав, ви військовий.

— Дякую за комплімент! — відповів Авакум.— Ви й гадки не маєте, як я поважаю тих, хто вміє сміливо зазирнути в очі смерті.

— Ох, пощадіть мене! Не нагадуйте про війну! — озвався Роберто Тоцці. Його батько загинув на Східному фронті, а дід наклав головою в Галичині під час першої світової війни,— Я питав вас про «Данаю», а ви мені про військове мистецтво!.. Не хочу вас ображати, але мені весь час здається, що крадіжка для вас — лише жарт!

— Мати божа! — розвів руками Авакум.— Що ви кажете?! Про який жарт може йти мова, коли вже є два трупи? Невже чекати третього?

Годі було зрозуміти, чи він говорить поважно, чи жартує, тож Роберто Тоцці вирішив промовчати.

П'етро Фальконе жив на віа Монсерато, під дахом старого семиповерхового будинку. Його трикімнатна мансардна квартира була так забита книжками, альманахами, каталогами й теками з репродукціями, що для письмового стола і кількох крісел у стилі рококо майже не лишалося місця. Спальня, склеписте віконце якої дивилося на захід, на лівий берег Тібру, була заставлена шафами; між них ледь втиснулася канапа в стилі ампір із чорного дерева. На ній спав господар. Кабінет був круглий, ротондою, але шафи розрізали його на прямокутники. В середньому прямокутнику, наче центр всесвіту, червонів письмовий стіл Фальконе. Високий і грубий монастирський стілець стояв біля столу неначе чернець-пустельник біля маркіза, вирядженого в оксамитові штани й атласну камізельку.

Перед входом у квартиру стояли двоє здорованів з дебелими палицями в руках. Хоч Фальконе і попереджав їх, вони уважно оглянули гостей, особливо. Авакума, який завдяки своєму довгому й широкому макінтошу, очевидно, викликав у них деяку підозру.

П'єтро Фальконе зустрів гостей приязно, запропонував їм сигарети і коньяк, але відразу попередив, що ввечері його чекають ще три передвиборчі зустрічі і часу в нього обмаль.

— А ви не боїтеся повертатись пізно додому? — запитав його Авакум.— На вас можуть напасти фашистські молодчики.

П'єтро Фальконе всміхнувся.

— Відпадає! — похитав він головою.— Наша робітнича міліція цілодобово на посту. Десять чоловік чергують у кондитерській навпроти. На сходах розставлені чотири пари охоронців, готових дати відсіч. А до нашого квартального клубу звідси всього сто кроків!

— Будемо сподіватися, що цих заходів досить! — сказав Авакум, проте всміхнувся досить пепевно. Потім подивився в очі П'єтро Фальконе і знов усміхнувся. Цього разу загадково й хитро, навіть трохи визивно.— Знаєте,— сказав він,— я хотів розповісти вам, між іншим, деякі подробиці того, про що я писав вам. Мова про фракійські малюнки IV століття до нашої ери, пригадуєте? Тепер можу твердити напевно, що деякими елементами ці малюнки на диво нагадують тогочасні етруські.

— Леле! — сплеснув руками П'єтро Фальконе.— Ви, товаришу, знову заінтригували мене. Фракійські малюнки дуже нагадують етруські! Уявляєте, що може вийти з цього? Переворот в усталених поглядах на історію античного світу, виверження вулкана в самому центрі Рима!

— Ми повинні зробити з вами грунтовний аналіз кожного малюнка, елемент за елементом,— мовив Авакум.

— Легко сказати! — у відчаї похитав головою Фальконе.— А чи уявляєте ви собі, що це означає? Яке море роботи чекає нас?

Він сердито махнув рукою і, не дочекавшись відповіді, побіг до шаф і притьмом почав знімати з полиць різні грубі книги, ще грубші теки та альбоми.

— Це треба переглянути! — казав він щоразу, кидаючи на стіл каталог на тисячу сторінок або альбом з двома тисячами фотографій.

Книжкова купа росла, мало не сягаючи стелі.

— Ми переглянемо все це аркуш за аркушем! — неначе погрожував комусь Фальконе.— Що ви скажете, друже Роберто?

— Я? — здригнувся Роберто Тоцці.— Прошу вас, синьйоре Фальконе, здається мені, ви знаєте, що я фахівець із середньовічного мистецтва!

— Тоді ви відповідатимете за викрадення «Данаї». Я казав вам свого часу, Роберто, що з вашим середньовіччям ви нікуди не дійдете. Тобто дійдете до лави підсудних або до черги безробітних!

— В ті часи не крали! — зітхнув Роберто Тоцці. В його зітханні відчувався сум за минулим.

— Не впадайте у відчай! — втішив його Фальконе.— Якщо мене оберуть мером, я запропоную римським робітникам і студентам чергувати ночами біля галерей і музеїв. Уявляєте собі? Вони і танцюватимуть, і охоронятимуть національні святощі від гангстерів! Вірте в майбутнє, друже! — Він подивився на Авакума.— Приступімо до роботи?

— Боюсь, якщо приступимо, ви спізнитесь на свої передвиборчі зустрічі! — усміхнувся Авакум.

— Є гака небезпека,— сумно похитав головою Фальконе. Подумавши, він додав: — Тоді розпочинайте самі!

— А може, завтра? — спитав Авакум.

— Однаково я буду зайнятий! — відповів Фальконе.— Завтра в мене засідання в Центральному Комітеті, отже, доведеться вам працювати самому.

— В такому разі,— сказав Авакум,— я доберу матеріали, а коли ви повернетесь, ми дослідимо їх разом.

— Чудова