Викрадення Данаї - Андрій Гуляшки

Він повернувся через годину, вислухав рапорт сержанта і задоволений подався спати у свій «апартамент». Витончене рококо в кабінеті Роберто Тоцці неначе оніміло перед двома начищеними до блиску чобітьми, що самовдоволено виставили свої халяви під кришталевою люстрою.

До півночі все йшло нормально. З кімнати швейцарів долинало хропіння, дуже схоже на те, що лунало з кімнати охоронців. Але невдовзі після півночі вартовий біля сходів у верхні зали раптом стенувся і відчув, як по спині й плечах пробіг дрож. Йому здалося, ніби нагорі хтось гатить кулаками у віддалені двері й виє хрипким голосом. Потім усе враз стихло. Вартовий подумав був, що йому причулося, але шум повторився. Вартовий вихопив свисток і шалено засюрчав.

Йому здалося, ніби засюрчав він з усієї сили, й дуже здивувався, коли його напарник, що стояв біля кабінету Роберто Тоцці, повільно наблизився до нього і спитав сонним голосом:

— Джакомо, що тобі спало на думку? Навіщо бавишся з цим свистком?

— Як то бавлюсь, я засюрчав по-справжньому!

— Не мороч голови! — сказав Анджело.

— Нехай допоможе тобі свята Марія! — похитав головою Джакомо.— Я сюрчав щосили, а ти кажеш, бавлюсь!

Поки вопи так розмовляли, до них підійшов сержант.

— Хто дозволив вам сходитися і розмовляти? — спитав він.— Якщо лейтенант прокинеться, знаєте, що буде?

— Синьйоре сержант! — виструнчився Джакомо.— Я засюрчав, бо згори було чути, як хтось гатить кулаками і виє!

— Та невже?! — здивувався сержант. Він не чув свистка і збентежився. І щоб не подумали, ніби він глухий, поспитав: — Через що ти зчинив тривогу?

— Він каже,— озвався Анджело,— що нагорі хтось гатить кулаками.

— Я двічі чув, як хтось гатить кулаками і виє, синьйоре сержант!

Сержант недовірливо подивився вгору.

В цю мить, наче підтверджуючи слова Джакомо, згори знову долинув якийсь дивний шум, але цим разом він нагадував далеке мукання корови або вола, немовби аж із-за пагорба Джаніколо.

— Гм! — сказав сержант.

— Чули? — зрадів Джакомо. Анджело мовчав.

— Мабуть, це вітер! — сказав сержант.— Інколи вітер виє, наче людина, а іншим разом реве, як віл. Проте,— він подивився на Анджело,— сходимо нагору, щоб совість наша була чиста.

Поки вони піднімалися сходами, Джакомо вдивлявся у свисток на долоні і дивувався: він мав би засюрчати так, щоб його почув і мертвий у могилі. «Ну й свисток!» — розізлився він і сказав сам собі, що завтра, коли повернеться в дільницю, сховається в льоху і перевірить його силу.

Сержант і Анджело спустилися вниз. Сержант сказав, що нічого немає і що той шум, мабуть, од надворішнього вітру. Але про всяк випадок доповість лейтенантові.

Остання частина ночі минула спокійно.

П'ятниця, 27 жовтня.

Чігола прокинувся в поганому настрої. Згадав ще в напівсні, що йому лишалося якихось кілька годин, щоб викрити крадіїв «Данаї», і йому стало прикро. Він уперше відчув, що на світі немає нічого нещаднішого від календаря: неначе якийсь коток космічних розмірів котиться невпинно і все підгортає під себе.

Надворі було хмарно, періщив дощ.

Роберто Тоцці сів на своєму вчорашньому місці біля вікна. Він чекав, що Чігола заговорить з ним, але інспектор зосереджено читав бюлетень з відомостями про пригоди минулої ночі. Одним повідомленням він так зацікавився, аж прочитав кілька разів, і щоразу в його очах спалахували все яскравіші вогники. Було видно, що повідомлення розворушило його. Він викурив сигарету, аби заспокоїтись, але видно було, що настрій у нього поліпшився.

— Хочете, перш ніж розпочати нові допити, ми підсумуємо наслідки вчорашнього дня? — звернувся він до Роберто Тоцці.

— О, будь ласка! — озвався Роберто Тоцці.— Слухатиму вас з великим задоволенням!

«Слухатимеш, коли ні на що інше не здатний!» — посміхнувся Чігола і розпочав:

— Ми з'ясували, що в середу по обіді і вночі проти четверга в галереї були швейцари Августіно і Лоренцо, а також охоронці Марко Монтано і Федеріго Нобіле. Чергували парами: Августіно з Монтано і Лоренцо з Федеріго. Близько четвертої по обіді до галереї зайшла Луїза Ченчі. Чергували Августіно і Монтано. Незадовго до кінця їхнього чергування, десь о пів на дванадцяту ночі, у галерею приходить — теж через службовий вхід — племінник Монтано Маріо Чіветта. Опівночі заступає па чергування пара — Лоренцо і Федеріго. Марко Монтано передає ключ від службового входу швейцарові Лоренцо і просить його відімкнути двері, коли його племінник виспиться і піде додому. О першій годині ночі швейцар Лоренцо виявляє, що племінник Монтано зник і що двері замкнені. Про Луїзу Ченчі він нічого не знає, бо Монтано забув йому сказати, що синьйорина залишилась у кімнаті свого дядька. Йому взагалі ніхто не сказав про її присутність у галереї. Луїза Ченчі каже, що коли вона вийшла з дядькової кімнати, двері були прочинені, вона скористалася з цього і пішла додому, не сказавши ні Лоренцо, ні охоронцеві Федеріго. Можна припустити, що саме таким способом пішов і Чіветта.

Якщо вірити синьйорині Ченчі, постає запитання: хто відімкнув двері службового входу, хто вийшов на вулицю, не зачинивши їх як слід. Потім треба з'ясувати: хто замкнув двері? Якщо Луїза Ченчі не має ключа і Маріо Чіветта не має ключа, хто ж замкнув двері за ними?

А як не вірити Луїзі Ченчі, ми можемо припускати всяке. Наприклад, що вона відімкнула двері своїм ключем і вийшла разом з Маріо Чіветта. Якщо взяти до уваги це припущення, ми повинні спитати себе: чому Луїза Ченчі і Маріо Чіветта виходять потай, не повідомивши чергових? І відповісти собі: потай з галереї виходять люди, коли виносять крадене!

Якщо ви пригадуєте, я спитав учора ввечері Луїзу Ченчі, чому, виходячи з кімнати свого дядька, вона пішла не до швейцара, який відімкнув би їй двері, а прямо до службового входу? Хіба їй було заздалегідь відомо, що двері відімкнені?