Викрадення Данаї - Андрій Гуляшки

— Ну, а потім? — спитав Чігола.

— Коли настала дванадцята, я хотів випровадити його; пішов, дивлюся, а він спить. Я ж сказав вам, синьйоре полковник, мені шкода було його будити. Я дав ключа Лоренцо і кажу: відчини йому, коли прокинеться.

— Ніякого Маріо я не бачив! — нахмурився Лоренцо.

— А синьйорину Луїзу Ченчі? — нагадав йому Чігола.

— Ані Луїзи, ані Ченчі! — розсердився Лоренцо.

— Ану, напруж трохи свою пам'ять, Монтано! — сказав Чігола.— Чи не забув ти часом ключ у дверях?

— Як можна, синьйоре полковник! — обурився Монтано, і обличчя його почервоніло.— Скоріше я голову свою забуду, ніж ключа. Я двадцять років служу в Боргезе, і нехай скаже синьйор директор Тоцці, чи забував я коли-небудь ключа!

Усі обернулися до директора.

— Ні, це відпадає. Марко Монтано не міг зробити такої помилки! — промовив Роберто Тоцці. Він кашлянув, охрипнувши від хвилювання.— Відпадає! — повторив він.

— У такому разі,— сказав Чігола,— лишається тільки одне пояснення: Маріо Чіветта мав власний ключ.

— Звідки матиме Маріо власний ключ, синьйоре полковник? Хто йому зробить? Ключ від службового входу секретний. Щоб зробити другий, слюсареві неодмінно потрібна модель. А де він знайде цю модель?

— Поки що це — єдине пояснення! — сказав похмуро Чігола.

Він якийсь час помовчав, потім наказав привести Луїзу Ченчі.

Коли Луїза ввійшла до кабінету, Роберто Тоцці підвівся і ласкаво запропонував їй свого стільця. Вражений її красою, ад'ютант роззявив рота і забув зачинити двері, а Чігола вирішив не нагадувати Роберто Тоцці, що тепер він тут хазяїн і що тільки він має право запрошувати будь-кого сідати. Чігола роздивлявся дівчину досвідченим оком, вона йому сподобалася, але він згадав Чезаре Савеллі — людину в темним минулим і сумнівними зв'язками нині. Одне його слово, і той собака, той прилизаний тип, поцілить йому в потилицю. Він мимоволі помацав своє тім'я і відчув у роті гіркий присмак.

— Луїзо Ченчі,— почав Чігола,— ми хочемо, щоб ви відповіли на два запитання. Перше: коли ви вчора ввечері пішли звідси? І друге: хто відімкнув вам двері службового входу — охоронець Федеріго чи швейцар Лоренцо?

— Я пішла додому о дванадцятій п'ятнадцять. Ніхто мені не відмикав, бо двері службового входу були відімкнені.

У вухах Чіголи немовби задзвонили врочисті дзвони. Він переможно подивився на присутніх і задоволено потер руки. «Чи не казав я вам, що той тип, Маріо, мав ключ від дверей службового входу? Схопив картину (яку його співучасник заздалегідь зняв), відімкнув двері службового входу і вийшов собі на вулицю!»

Чігола вирішив, що тримає нитки злочину в своїх руках. Сповнений радості, він насилу стримався, щоб не ляснути себе долонею по лобі. Маріо, звичайно! Це справа його банди!

— Розкажіть нам докладніше, як ви вийшли! — сказав Чігола. Він хотів пити насолоду маленькими ковтками.— Чи не спало вам на думку пошукати охоронця Федеріго? Чи не промайнув хоча б раз швейцар Лоренцо?

Хіба міг припустити Чігола в цю мить, що вся чудова будова його гіпотези раптом завалиться?

— Я не бачила ні Федеріго, ні Лоренцо,— відповіла Луїза.— Та якщо вас цікавить, чи не справило на мене враження щось особливе, я скажу. На лаві, що навпроти службового входу, на цій лаві,— вона подивилася співчутливо на Монтано,— спав його племінник Маріо. Він лежав на спині з роззявленим ротом і страшенно хропів. Я злякалась і швидко побігла до дверей. Вони були прочинені, хтось щойно вийшов, не зачинивши за собою. Не бачила я у замку ніякого ключа. Вийшла і я, але щільно причинила двері.

У кабінеті запанувала мовчанка. Дощ посилився, краплини тихо й тужливо стукотіли в шибки.

Хто ж вийшов з приміщення перед Луїзою? Чому залишив двері прочиненими? Яка роль Маріо в цьому випадку і чи справді він спав, чи тільки вдавав і навмисно «страшенно» хропів? І чи скоро він вибіг слідом за Луїзою непомічений, скориставшися тим, що двері незамкнені?

Раптом Чігола пожвавішав.

— Луїзо Ченчі,— звернувся він до дівчини,— коли ви залишили кімнату свого дядька, чому пішли до виходу, а не до швейцара Лоренцо? Ви ж знаєте, що ключ від службового входу у швейцара?

Луїза трохи подумала, потім знизала плечима.

— Не знаю! — відказала вона збентежено.— Просто не можу й сама собі пояснити.

— Дарма,— сказав Чігола.— Я дам вам час подумати. Я терплячий.— Він помовчав, запалив сигарету, випустив кілька розірваних кілець диму і раптом спитав, неначе кинувся на свою жертву: — Може, хтось приходив до вас? Може, ви розмовляли з кимось?

Луїза мовчала. Мабуть, запитання Чіголи ображали її, тому й не хотіла відповідати.

— Завтра мені скажете,— похитав головою Чігола.— Видно, сьогодні вам не хочеться розмовляти.— Він повернувся до Роберто Тоцці й великодушно всміхнувся.— Закінчимо сьогоднішній допит, професоре? — І оскільки Роберто Тоцці невиразно кивнув, він додав: — Завтра продовжимо!

Коли Луїза вийшла і з вулиці почулося, як ляснули дверцята поліційного джипа, Авакум запалив люльку, пройшовся за звичкою кілька разів туди-сюди по кімнаті. Щось муляло йому душу. Збентежений цим, він схопив демісезонне пальто і прожогом вискочив на вулицю.

У найближчому кіоску Авакум купив екстрені випуски столичних газет. Усі вони на перших сторінках жирними заголовками повідомляли про крадіжку в Боргезе. Та коли урядові офіціози замовчували партійну приналежність Лівіо Перетті, то видання правих екстремістів підкреслювали цю обставину неухильно і з великою люттю. Ба, пророкували, що слідство принесе, мабуть, досить «неприємні несподіванки для червоних» і що «нитка слідства може привести й до більш відомої особи, представника червоної еліти».

Був час обіду, але Авакум не пішов на п'яцца Навона, до ресторану «Лавароне». В першій кав'ярні, що трапилася йому дорогою, він випив велику чашку