Викрадення Данаї - Андрій Гуляшки

— Невже й охоронці накручують годинника?

— Еге ж, звичайно, синьйоре полковник! А як же інакше?

— Гаразд, швейцар сидить на стільці у вестибюлі. А ти де сидів учора ввечері?

— Де завжди, синьйоре полковник! Навпроти коридора, який веде до адміністрації та службового входу. Там перед моїми очима і коридор, і великий хол. Ніхто не вийде в залу, щоб я його не побачив, і ніхто не пробереться непомічений службовим входом. Ця справа хитро влаштована, тому стільки часу все йшло без пригод. Як сталася вночі ця подія, не збагну!

— Ти сказав, Монтано, що ніхто не пробереться непоміченим через службовий вхід. А чи двері службового входу замикаються на ніч, і в такому разі, в кого зберігається ключ? Чи ключ залишається у дверях?

— Ми тримаємо двері службового входу завжди замкненими. Вдень ключ у чергового охоронця, який наглядає за холом і коридором. Якщо хтось дзвонить ззовні, черговий охоронець відчиняє. Вночі ключ від службового входу у чергового швейцара.

— Скільки ключів від службового входу, і в кого вони?

— Всього два ключі, синьйоре полковник, один у начальника, синьйора Чезаре Савеллі. Другий ключ вдень — у чергового охоронця, а вночі — у чергового швейцара. Цей ключ не виносять з приміщення.

Якийсь час Чігола мовчав, глибоко затягуючись сигаретою. Потім спитав:

— Ти вчора ввечері був у першій зміні, так?

— Так точно, синьйоре полковник.

— Хто був черговий швейцар?

— Августіно, синьйоре полковник.

— Так. Ти не чув чи не бачив чогось особливого під час свого чергування?

— Нічого, синьйоре полковник.

— Може, хтось дзвонив на службовому вході або заходив?

Монтано раптом змовк. Він вийняв носовичок, витер шию і якось змучено подивився на двері.

— Чужі люди не дзвонили й не приходили, синьйоре полковник!

— А своя людина не з'являлася тут? — нахилився вперед Чігола.— Брат? Сестра?

— Я застав тут синьйорину Ченчі, племінницю синьйора Чезаре Савеллі.

— Луїзу Ченчі? Монтано ствердно кивнув.

— Ну, гаразд, а коли пішла звідси синьйорина Луїза Ченчі, Монтано? Ти їй відімкнув?

Монтано похитав головою.

— Луїза Ченчі пішла після мене, синьйоре полковник. Відімкнув їй швейцар Лоренцо.

— Привести швейцара Лоренцо! — наказав Чігола.— А ти. Монтано, сядь ось на цей стілець. Ти літня людина, краще тобі посидіти.

— У якому році ти народився, Лоренцо?

— У тисяча дев'ятсот двадцять п'ятому.

— Чи служив у солдатах?

— Три роки карабінером у Туріні.

— Учора ввечері ти заступив після Августіно?

— Я.

— Коли ти відімкнув синьйорині Луїзі Ченчі?

— Я не бачив синьйорини Луїзи Ченчі.

— Монтано, чуєш, що каже Лоренцо? Монтано знову витер шию. .

— Лоренцо,— почав він злякано,— адже я передав тобі ключа від службового входу? І Августіно був, і він чув і бачив.

— Ти дав мені ключа, Монтано, і сказав: «Лоренцо, мій шалапут заснув на лаві, шкода мені його будити, а коли він прокинеться, відімкни йому!» Про синьйорину Луїзу Ченчі ти не мовив і слова. Я і не бачив її, і не відмикав їй!

— А як же вийшла синьйорина? — розвів руками Монтано.

— Я і синьйорини не бачив, і твій племінник не попадався мені на очі! Коли я о першій годині пішов оглянути коридор, на лаві нікого не було. Двері службового ходу були замкнені.

— Нічого не розумію! — зітхнув Монтано. Він розстебнув верхній ґудзик на своєму мундирі і глибоко вдихнув повітря.

Поки вони розмовляли, Чігола вдивлявся в нього як орел-стерв'ятник у свою здобич, і брова над його правим оком двічі підскочила.

— Нічого, Монтано, не хвилюйся! — сказав Чігола.— Все з'ясується, все стане на своє місце! Коли прийшов твій племінник? О котрій годині?

— Об одинадцятій годині, синьйоре полковник. Я тільки-но накрутив годинника.

— Як звуть твого племінника, Монтано?

— Мого племінника звуть Маріо Чіветта, синьйоре полковник.

— Скільки йому років, де працює і де живе?

— Маріо двадцять три роки, ніде не працює, місяць тому жив на віа Амаліа, 53. Він міняє квартири через місяць-два, синьйоре полковнику, тому кажу жив. Один бог знає, чи ще тримає цю квартиру... Мій племінник пропаща людина, синьйоре полковник.

Монтано похилив голову. Його посивілі пишні вуса опустилися на нижню губу, і він став схожий на монгола.

— Ну, не переживай так! — сказав Чігола.— Адже ти солдат!

— Він у мене єдина близька людина! — зітхнув Монтано, не підводячи очей від килима.— Інші померли.

— Усі ми помремо,— сказав Чігола,— Де працює Маріо Чіветта? Я спитав тебе, Монтано, але ти нібито забув відповісти мені.

— Що вам відповісти, синьйоре полковник, коли Маріо ніде не працює... Тиняється з негідниками, курить марихуану, канючить у туристів, пиячить... Двічі поліція затримувала його за дрібні крадіжки.,. З поганою компанією спізнався, синьйоре полковник! Здружився з пропащими людьми.

— Чого він приходив до тебе вчора ввечері? Що сказав тобі? Просив грошей?

— Він завжди просить у мене грошей, коли приходить. Він, власне, по те і приходить: просити грошей. А вчора ввечері — пічого. Свята Ана свідок — уперше нічого в мене не попросив. Тільки сказав, що йому погано, і спитав, чи