Викрадення Данаї - Андрій Гуляшки

— З того місця до картини було кроків з п'ятнадцять.

— З п'ятнадцяти кроків ніякої кнопки не побачити. Як ви зрозуміли, що ваше полотно пришпилене кнопками?

— Такі речі, синьйоре, не розуміють, а відчувають. Я відчув, що моє полотно пришпилене кнопками, і край!

— Поздоровляю з такою чутливістю,— сказав Чігола.— Розповідайте далі. Що ви зробили, коли побачили своє полотно на картині Корреджо?

— Підбіг, схопив лівий край полотна, щоб стягнути його, і тоді побачив, що під полотном нічого немає, що рама порожня.

— Ну і що?

— Кілька секунд стояв наче очманілий, а тоді кинувся сходами, щоб повідомити директора.

— Про що його повідомити?

— Що «Данаю» Корреджо вкрадено!

— Полотно було відчеплене чи вирізане?

— Це ви маєте встановити. Я вам сказав, синьйоре, що побачив раму порожньою.

— Чому ви припустили, що картину вкрадено? Чому не подумати, наприклад, що її віддали чистити чи на реставрацію?

— Припустив найвірогідніше. У нас картини крадуть щомісяця, а чистять раз у чверть століття.

Чігола запалив сигарету, випустив кілька кілець диму і спитав рівним голосом:

— Ну як, згадали ім'я коханки?

— Геть зникло з пам'яті,— зухвало усміхнувся Лівіо Перетті.

— Таке може статися з тим, хто має три десятки коханок і щовечора відвідує іншу. Скажіть мені вулицю та номер будинку, де ви провели ніч.

— Я ж вам сказав, не пам'ятаю!

— Виходить, приховуєте?

— Вважайте, як хочете! — Лівіо Перетті раптом спалахнув.— Ви не маєте права запитувати про те, що торкається мого інтимного життя! Що ви собі дозволяєте?

— Поліції й лікарям-венерологам кажуть усе, з початку до кінця. Вийдіть у хол, молодий чоловіче, прокажіть це собі сто разів, поки щось пригадаєте, а потім приходьте до мене знов.

Лівіо Перетті кивнув Роберто Тоцці, який все ще вдавав, ніби стежить за допитом, і з досить незалежним виглядом вийшов.

— Приведіть охоронця Марко Монтано! — звернувся Чігола до ад'ютанта.

Ад'ютант виструнчився, клацнув підборами і стрімко вибіг. Не минуло й десяти секунд, як з холу почувся сильний шум, залунали збуджені голоси. Роберто Тоцці зблід, а Чігола вибіг у двері. Побачивши, з якою котячою спритністю було це зроблено, Роберто Тоцці зблід ще дужче.

Перед очима Чіголи постала дивна картина. Ад'ютант готувався вихопити пістолет, рука його була на. кобурі, а навпроти нього жовчно усміхався Лівіо Перетті. До них бігли поліцаї.

— Джованні! — гукнув Чігола. Ад'ютант здригнувся, повернувся на каблуках і виструнчився.— Що це за сцена? — спитав, насупившися, Чігола.

— Хочу застрелити його! — відповів ад'ютант.

— Чому? — поцікавився Чігола.

— Він хотів ударити мене по обличчю!

— Не тільки хотів, а й справді вдарив. Ось,— показав Лівіо пальцем на праву щоку ад'ютанта.

— Завіщо ти його вдарив? — спитав Чігола.

— Він мене наздогнав і вилаяв, падлюка! — відповів Лівіо.

— Я мушу його застрелити, синьйоре полковнику! — наполягав ад'ютант.

— Ти це можеш зробити, Джованні, на свою відповідальність, звичайно, але тільки однією умовою — коли я закінчу допит. Доведеться почекати!

— Почекаю, синьйоре полковнику,— погодився Джованні.

Коли Чігола поклав руку на блискучу бронзову ручку дверей, він почув, як Карло Колона крикнув з протилежного кіпця холу:

— Начальство захищає червону собаку! Як розуміти це? «Злий і мстивий негідник! — подумав Чігола.— Такий і оком не моргне, якщо вирішить всадити комусь кулю в потилицю!»

Він натиснув ручку і ввійшов.

Марко Монтано, який шанобливо стояв посеред кабінету, поштиво йому вклонився.

— Марко Монтано, Скільки років ти вже служиш у Бор-гезе?

— Цієї осені буде двадцять, ваша ясновельможність!

— Не називай мене «ясновельможність», Монтано! Якщо хочеш поставити щось перед моїм ім'ям, називай мене просто «полковник».

— Розумію, синьйоре полковник!

— Який маєш військовий чин?

— Сержант, синьйоре полковник! Артилерії!

— Ну, сержанте, у війні брав участь?

— Так точно, синьйоре полковник, бив німців біля Падуї, коли вони відходили в Австрію; біля Удіне, коли тікали з Югославії, та в інших місцях.

— Гм... І якщо ти так довго служиш у Боргезе, чи не здогадуєшся, як воно сталося — з картиною?

— Ні, не здогадуюсь, синьйоре полковник!

— Може, кого-небудь підозрюєш?

— Хай боронить мене свята Марія, такого гріха не беру на душу.

— Ну, гаразді О котрій годині ти заступив на чергування вчора?

— Як завжди, синьйоре полковник, о шістнадцятій. О шістнадцятій годині Ніколо Алфіері передав мені другий поверх, а Федеріго Нобіле — перший. Ніколо Алфіері вночі не чергує.

— З ким із швейцарів ти заступив на чергування?

— Зі швейцаром Августіно, синьйоре полковник.

— Поясни мені, Монтано, як ви охороняєте вночі галерею, якщо вас усього двоє — ти і швейцар?

— Нас троє, синьйоре полковник, бо і швейцар Лоренцо теж з нами, тільки він спить у швейцарській, поки знову надійде його чергування. Отже, синьйоре полковник, вдень у галереї чергують троє охоронців: Джустініані, Палантієрі й Ніколо Алфіері. Вночі вартують один швейцар і один охоронець. Навіщо більше, коли в будинок не пробратися? Швейцар сидить на стільці у вестибюлі і час від часу накручує годинника. Той годинник незвичайний, він працює лише одну годину, і якщо на шістдесятій хвилині його не накрутиш, клята машина зупиняється і ніяке чудо її не зрушить. Ранком приходить контроль і