Викрадення Данаї - Андрій Гуляшки

Отже, двері квартири гучно грюкнули (адже Авакум їх не замкнув), і по тонкому килиму в холі зашелестіли квапливі кроки Луїзи.

— Добрий день, дядечку! — привіталася вона ще з се-

редини холу.— Коли ти приїхав? Добрий день, синьйоре! — звернулась вона до Авакума і подала йому руку, хоч це здавалося досить недоречним: вони жили в одній квартирі і бачилися сто разів на день.

Щоки в неї розшарілися, вона дихала прискорено, в очах то спалахували, то згасали тривожні вогники, вираз обличчя змінювався щосекунди.

— Що вас так розхвилювало? — спитав Авакум, неспокійно вдивляючись в її очі.

Луїза розвела руками і раптом опустила їх, наче перебиті.

— Мене заарештували! — сказала вона. Переводила погляд із Савеллі на Авакума, з Авакума на килим, соромилася своїх сліз, які набігали під віями. Вона була дочка Енріко Ченчі, і їй не личило плакати, наче малій дитині.— Зустріли мене біля парадного, один цивільний, один у формі. «Ви Луїза Ченчі?» — Я.— Мусите піти з нами в Боргезе, синьйорино! — Але чому, з якої речі? — Там вам пояснять, синьйорино! — Як так?— Отак, синьйорино, вчора ввечері вкрали картину, ведеться слідство, тому вас викликають. Ходімо! — Дозвольте мені на хвилинку піднятися нагору, синьйори...» Вони піднялися зі мною і тепер чекають біля дверей!

— Не розумію, чого вам так хвилюватися! — знизав плечима Авакум.— Поставлять кілька запитань та й відпустять. Заспокойтеся, ради бога.

Слова його були спокійні, і від обличчя віяло спокоєм, лише голос здавався якимось удавано рівним.

— Господи! — знову розвела руками Луїза.— Адже я вчора ввечері до пів на першу була там!

— Кілька разів я тебе попереджав, щоб не запізнювалася! — похмуро зауважив Савеллі.

Вона начебто не чула його.

— Я була до пів на першу там! — повторила Луїза.

— І це дає підстави думати, що саме ви вкрали картитину? — жартома запитав Авакум.

— Ні, але, здається, вкрали її саме тоді! — похитала головою Луїза.— Десь близько пів на першу, коли я була там. Вони знають це! — Дівчина заломила руки, але швидко опам'яталася.

Можливо, цьому допомогло те, що у двері затарабанили. Отим двом на сходах урвався терпець.

— Облиште! — вигукнув у нестямі Савеллі. До цієї миті він тільки супився, але тепер його обличчя сіпалося від нервового тику.— Облиште, дияволи! — проревів він ще раз, і цього разу його обличчя не почервоніло, а зовсім зблідло.

— Синьйоре! — звернувся Авакум до нього.— Ви повинні, здається мені, супроводити свою племінницю до Боргезе.

— Я й так іду туди! — глухо відповів Савеллі і попрямував до дверей.

Луїза не зводила очей з Авакума.

Він підійшов до неї і легко торкнувся рукою її волосся.

— Господи! — сказала Луїза.

— Нічого страшного! — Він погладив її по голові. Коли вона вийшла слідом за своїм дядьком, Авакум якийсь час постояв посеред кімнати, потім втомлено опустився в крісло, вийняв люльку і неуважно почав натоптувати її тютюном. З вулиці донісся сигнал поліційного джипа.

Десь о другій годині дня з боку пагорба Пінчіо наповзли густі хмари. Вони швидко заволокли ще недавно синє небо, і над містом пішов лагідний осінній дощ.

Похмуро стало і в Боргезе. Фелікс Чігола наказав погасити світло в залах, а в мармуровому холі залишив тільки одну люстру. Лампочки цього кришталевого світильника нагадували п'ять самотніх зірок. Чігола знав, що морок пригнічує і що пригнічена психіка легше капітулює. До того ж морок у Боргезе був особливий: величезний простір між підлогою і стелею був відкритий, порожній і глухий. Якщо глянути вгору, здавалося,— ти на дні глибокого колодязя.

О першій годині тридцять хвилин прибули Луїза Ченчі та Чезаре Савеллі, супроводжувані двома поліцейськими. Чігола зустрів начальника охорони чемно, але з підкресленим холодком. Людина з досвідом, він знав, що Чезаре Савеллі є посередник між найбільш правими, а це означало, що він близький до мафіозі. Й оскільки існувала небезпека посваритися з ними, він бачив в особі Савеллі людину, яка могла наказати якомусь типові, наприклад Карло Колоні, всадити йому кулю в потилицю. Ця «куля в потилицю» болісно засіла в його свідомості, наче куля в лопатці тигра. Він став надмірно дратівливим. Тільки цього разу через складні обставини Чігола був настроєний не тільки проти лівих, а й проти правих — уперше в його житті.

— Вам пощастило,— сказав він Савеллі,— що минулої ночі і цього ранку до дев'ятої години ви не були в Римі.

— Ну то й що? — відповів Савеллі зі звичною самовпевненістю.— Що змінилося б, якби я залишився в Римі?

— Дуже просто,— скривив губи Чігола,— я б затримав вас разом з іншими.

— Ви, синьйоре, здається, забули, з ким розмовляєте! — підвищив голос Савеллі.

— Навпаки, синьйоре, знаю дуже добре; ви дещо важите у «соціальному русі» і маєте під рукою десяток людей, готових на все.

Сказавши це, він раптом уявив собі «того типа» Карло Колону, прилизаного спокусника служниць, який цілить з пістолета, і хтозна-чому відчув у потилиці пекучий біль, неначе Карло Колона влучив йому туди. Він струснув головою і насупився. Ось куди завели його ці складні обставини.

— Що ви хочете від мене? — спитав холодно і зневажливо Чезаре Савеллі.

— Від вас хочу,— сказав Чігола,— тільки одного: щоб дотримувалися робочого часу в Боргезе, перебуваючи в моєму розпорядженні з восьмої до дванадцятої і з другої до шостої.

— Робочий час у Боргезе починається о дев'ятій і закінчується о четвертій по обіді.

— Ну, не сердьтеся! —