Безтурботний - Ю. Несбе

сюди із замкових щілин сусідських квартир. Він закутував Харрі як ватяна ковдра, і коли вони нарешті увійшли до квартири, Харрі почало здаватися, що він іде ніби в хмарі. Все навколо — люди, голоси, потріскуючі рації, сині спалахи бліців — було оточено якимсь фантастичним ореолом і не мало значення, оскільки насправді не було — просто не могло бути — реальністю. А коли вони опинилися перед ліжком покійної, що лежала з пістолетом у правій руці та діркою у скроні, він так і не зміг подивитися на кров на подушці або ж зустрітися з її порожнім поглядом, що звинувачував. Замість цього Харрі роздивлявся спинку ліжка, коня з відірваною головою, щосили сподіваючись, що туман незабаром розсіється і він нарешті прокинеться.

10

Не було клопоту

Навколо нього то виникали, то знову замовкали чиїсь голоси.

— Я старший інспектор Том Волер. Може хто-небудь із присутніх озвучити стислу версію того, що сталося?

— Ми прибули три чверті години тому. Тут перебував електрик, який її і виявив.

— Коли він її знайшов?

— О п’ятій. І відразу ж подзвонив у поліцію. Його ім’я… зараз подивимося… Рене Єнсен. Тут у мене ще є його особистий номер і адреса.

— Чудово. Подзвоніть і пробийте його по наший базі.

— О’кей.

— Рене Єнсен?

— Так, це я.

— Підійдіть. Моє прізвище Волер. Скажіть, як ви сюди потрапили?

— Я вже розповідав тим, іншим: за допомогою запасного ключа. В четвер вона приходила до мене в майстерню і дала його мені, тому що не могла бути вдома, коли я прийду.

— їй що ж, у цей час на роботу треба було?

— А я звідкіля знаю? Хоча не думаю, щоб вона працювала. Ну тобто так, як всі. У неї там якась велика виставка була і таке інше.

— А, значить, художниця. Хто-небудь тут про неї чув?

Дружне мовчання.

— Що ви робили в спальні, Єнсен?

— Шукав ванну.

Інший голос:

— Ванна ось тут, за тими дверима.

— О’кей. Коли ви увійшли до квартири, Єнсен, ви не помітили нічого підозрілого?

— Підозрілого? Е-е… як це?

— Ну, двері, приміром, були замкнуті? Може, вікна відчинені? Які-небудь специфічні запахи або звуки? Хоч щось?

— Двері були замкнуті. Ніяких там відчинених вікон, та я взагалі-то особливо й не роззирався. А пахло, так це… начебто розчинником…

— Уайт-спірит?

Інший голос:

— В одній із кімнат ми виявили різне приладдя, яким користуються художники.

— Дякую. Ще на що-небудь звернули увагу, Єнсен?

— А що ви там ще говорили?

— Звуки.

— А так, звуки! Ні, звуків, мабуть, не було. Навпаки, тихо, як у могилі. Ну тобто… кхе, кхе… я ж тоді не знав, що…

— Гаразд, Єнсен, усе гаразд. А раніше ви покійну зустрічали?

— Ніколи, до того самого дня, як вона з’явилась у мене в майстерні. Така весела, енергійна пані.

— І що їй треба було?

— Полагодити термостат нагрівача у ванній.

— Будьте ласкаві, гляньте, він і справді не працює? Якщо там узагалі є нагрівач, звичайно.

— Тобто як це? А-а, розумію, вона спеціально все підстроїла, щоб її так знайшли, еге ж?

— Щось на зразок цього.

— Так, але термостат дійсно був того…

— Того?

— Зламаний.

— Звідки ви знаєте?

Пауза.

— Вам же сказано було, Єнсен, нічого тут не чіпати.

— Авжеж, але поки ви приїхали, минуло стільки часу, а я так нервувався, що мені просто потрібно було якось відволіктися.

— Отже, тепер термостат у покійної у повному порядку?

— Еге ж, типу того… кхе, кхе.

Харрі хотілося відійти від ліжка, але ноги відмовлялися коритися. Лікар закрив очі Анні, і тепер здавалося, що вона просто спить. Том Волер відпустив електрика, наприкінці взявши з нього обіцянку бути в найближчий день у межах досяжності. Відпустив він і чергову бригаду з Управління, що прибула сюди за сигналом про подію. Раніше Харрі ні за що не повірив би, що таке можливо, проте зараз він навіть радів присутності Тома Волера. Що не кажи, а досвід у Волера був. Харрі відчував, що сам, без нього, не зумів би зараз поставити жодного виразного запитання і вже поготів не в змозі був ужити якихось розумних заходів.

Волер попросив лікаря зробити попередні виводи.

— Куля, мабуть, пройшла наскрізь через усю черепну коробку, пошкодивши мозок і порушивши тим самим усі життєво важливі функції. Якщо припустити, що температура в кімнаті не мінялася, то, судячи з температури тіла, вона мертва вже мінімум шістнадцять годин. На тілі відсутні будь-які інші сліди насильства. Немає ніяких відмітин від ін’єкцій або інших ознак медикаментозного втручання. Одначе… — Тут лікар зробив театральну паузу: — Стан вен на зап’ястях указує на те, що це не перша її спроба суїциду. Чисто з царини припущень, але навскидку я б кваліфікував її стан як маніакальну депресію або просто депресію із суїцидальним синдромом. Готовий побитись об заклад, ми зможемо знайти її медичну карту в якого-небудь психіатра.

Харрі спробував щось сказати, але язик, подібно до ніг, не бажав його слухатися.

— Точніше зможу сказати, коли погляну на неї ближче.

— Спасибі, лікарю. А ти що повідаєш, Вебер?

— Зброя звичайнісінька — «Беретта-М92Б». Відбитки на рукояті належать одній людині — скоріше за все, їй самій. Куля, що застрягла в дерев’яній частині ліжка, підходить до цього типу зброї, так що балістична експертиза напевно підтвердить, що вона випущена саме з цього пістолета. Повний звіт буде готовий завтра.

— Добре, Вебер. Так, іще дещо. Коли електрик прийшов, двері були замкнуті. Я звернув увагу, що там — ригельний замок, а не клямка. Отже, виключено, що хтось сторонній побував тут і вийшов, зачинивши двері. Певна річ, якщо він не прихопив із собою ключі покійної. Іншими словами, якщо знайдемо її ключі, то внесемо ясність до цього питання.

Вебер кивнув і виставив на загальний огляд жовтий олівець із зв’язкою ключів, що висіла на нім.

— Лежали на комоді в коридорі. Це універсальний ключ — підходить і до під’їзду, і до всіх спільних приміщень у будинку. Двері в квартиру ним також можна відімкнути — я перевіряв.

— Чудово. По суті, нам бракує тільки власноручно написаного прощального послання. У кого-небудь є заперечення проти того, щоб вважати цей випадок цілком очевидним?

Волер по черзі обвів очима Вебера, лікаря і Харрі.

— О’кей.тоді нам залишилося