Українське язичництво - Галина Сергіївна Лозко

і хоча усвідомлення буття завжди відстає від самого буття, в умах і душах мислячих українців уже пробуджується генетична пам’ять про свою прадідівську віру. Нині ми скидаємо кайдани свого тисячолітнього духовного рабства, і оглядаючись назад, бачимо, скільки мук і страждань принесла чужа віра нашому народові. Хоча ще не кожен українець може це зрозуміти – ще дуже сильні пережитки чужовір’я у їхній свідомості. Релігія, що заборонилася більшовиками, тепер визнається нормальним культурним явищем. Це, нарешті, дасть змогу вільно знайомитись з біблією, яка тепер стала доступною широким масам. І, як сподівався Іван Франко, хто має розум, той сам, не з чужих слів і проповідей, зрозуміє сутність християнських догм.

Повернення до традиційної віри – нині є нелегкою справою. Зараз важко відновити знищену культуру. Та й не може бути в історії такої реставрації чи ретроспективного повернення у минуле. Проте безперечно одне – нині всі народи повертаються до природнього існування на Землі. Збагнувши, якими можуть бути наслідки безаастережного споживацького ставлення до природних багатств, людство починає розуміти глибокий зміст вірувань своїх предків, спрямованих на гармонізацію душі й тіла, людини й космосу.

Громади рідновірів, ще малочисельні, мають два напрямки. Послідовники вчення Лева Силенка вважають, що є один істинний бог українців – Дажбог. Учні професора Володимира Шаяна визнають усіх прадавніх українських Богів. Дослідження й збереження найдавніших обрядів, звичаїв, ритуалів, пісень, танців, міфології, народної мудрості обома рідновірськими напрямками має величезне значення для української культури. Крім того, Українська автокефальна православна церква не тільки не забороняє, але й впроваджує в свою обрядовість елементи рідновір’я: колядки, щедрівки, веснянки, Великодні поминальні ритуали, Купальські вогнища та ін. Чи зможе вона в майбутньому позбутися чужих єврейських молитов і символів, і повернутися до органічної традиційної віри?

Поняття Бога в кожного народу своє. Хоча незаперечною є істина, що Бог для всіх – один. Для вас – це сус Христос, для вашого сусіди – Дажбог, для когось іншого – Будда чи Магомет або щось на зразок Природи чи Абсолютного розуму. І це цілком природно, Прояви божественної сили, незбагненність буття завжди хвилюють людство, збуджують його уяву й прагнення до пізнання істини. Тому спід бути терпимими до віросповіддання інших людей, адже всяка віра має на меті вдосконалення людини. Природність віри, її відповідність геокультурі народу має величезне значення для його ментальності, духовної зрілості і навіть історичного розвитку. Віровідступництво, прийняття чужої віри завжди засуджувалося в народі. Фактичне двовір’я українців, яке має тисячолітню історію, переконливо свідчить про феноменальну живучість народних традицій, які ми мусимо відродити і зберегти.

КОЛО СВАРОЖЕ

(Український язичницький календар)

І ті свята –

Перше Коляді».

1 друге – Ярь,

І Красна Гора.

І Овсяна

Велика і Мала...

А Богів купільте

І Даждя шануйте.

Влес Книга

Людина має жити синхронно з вібраціями космосу, як ритмічний організм. Свята чергуються з періодами буденної праці. Хаотичність, невпорядкованість життя руйнує тіло і душу. Всі свята Кола Сварога покликані гармонізувати тілесну і духовну сутність людини з божественними космічними ритмами природи, Бога. Святкові обряди, узгоджені з річними фазами небесних світил, розвивають і зміцнюють добрі, корисні природні сили і нейтралізують шкідливі ворожі енергії. Тому в старі часи кожен обряд здійснювався тільки у певний, строго визначений старійшинами, волхвами, жерцями, час Кола Сварога (Зодіаку, річного календаря).

Предки українців святкували вісім головних Сварожих свят: Різдво Божича, Колодій, Великдень, Зільник (Трійця, Русалії), Купайло, Боги-Спаси, Свято Врожаю (осіннє рівнодення), Калиту. Між цими Великими святами були менші, але важливі свята: Місяця, Дани, Громниці, Пташине свято, Велеса, Вербиці, Ярила, Радуниці, Рахманського Великодня, Лади, Симаргла, Перуна, Весілля Свічки (Комина), Рожаниць, Мокоші, Свято Плуга, Свято Рода та інші.

Праукраїнський календар відповідав фазам небесних світил: Місяця і Сонця. Кожен місяць цього календаря має чотири тижні (фази Місяця), тобто 28 – 29 днів. Це є причиною періодичної появи тринадцятимісячних років, які чергуються з дванадцятимісячними роками. Тому рідновірські свята щороку можуть змінювати дату.

Вважаючи юліанський календар як такий, що не відповідає астрономічному стану Космосу, всі, зафіксовані в XIX ст. дати свят слід перенести на григоріанський стиль, без змін, але врахувати астрономічні особливості (Молодика, Повні, Сонцестояння і Рівнодення). Таким чином можливо встановити’дату народновірського свята.

Пропонована реконструкція язичницького календаря відповідає Сварожому Колу 1994 року, тобто від 1 березня 1994 р.

до 28 лютого 1995 р.

ПРАСЛОВ’ЯНСЬКИЙ ІМЕНОСЛОВ

Ім’я людини – це юридично зафіксоване слово для ідентифікації особи. Появу імен прийнято відносити до часів, коли почала складатися мова неандерталців. Кожен народ протягом тисячоліть виробив свої власні імена, в яких відобразилася його духовна культура, характер і світогляд. Свій іменослов мали й українці.

Проте, з прийняттям християнства в Україні, як і в інших слов’янських країнах, почали впроваджувати грецькі, римські та єврейські імена. Найбільше цьому сприяли попи, які при хрещенні намагалися дати дитині якомога незрозуміліше чужомовне ім’я, яке було важко вимовити й запам’ятати. Тому українці намагалися надати таким іменам власного фонетичного і морфологічного вигляду, наприклад: Прокофій – Прокіп, Ігнатій – Гнат, Василій – Василь. Василько, Даниїл – Данило, Юрій – Юрко, Павел – Павло, Дмитрій – Дмитро та подібні.

Поступово християнські імена витіснили прадавні українські: Добриня, Будило, Божко, Радомир, Дана, Купава, Світогора та ін. Ще кілька століть після християнізації рідновірські імена були в активному вжитку поруч із християнськими.

Книжник XVI ст. так описує вибір імені для дитини: «Первых родов и времен челевеци... до некоего времени даяху детем своим имена, якоже отец или мати отрочати изволит: или от взора и естества детища, или от времене, или от вещи, или от притчи... Такожде и словяне прежде крещения их даяху имена детям сице: Богдан, Важен, Первой, Второй, Любим и ина таковы»62

Чимало прадавніх українських імен, які попи називали «неканонічними», донесли до нас берестяні грамоти: Вишена, Щедра, Ждан, Вешняк, Мовчун та ін. З XIV ст. почалося поступове переслідування язичницьких імен, але народ не перестав називати своїх дітей рідними іменами. Тому майже кожен українець мав два імені: одне рідне, котре за традицією давали батьки, друге – церковне, яке давав піп при хрещенні. Про це знаходимо багато свідчень в документах: «князь Михайло, зовомий Святололк», «ім’я йому крестное Яков, а мирское – Творимир» тощо.

З часом християнське ім’я стало головним, а народне збереглося в якості прізвища: Трнгуб, Хмара, Гопко, Богород та подібні.

В цьому словничку подані праслав’янські імена, зафіксовані в писемних джерелах XI – XVI ст. Це переважно українські, чеські, болгарські, сербські, хорватські, польські імена. В давні часи, коли слов’яни мали