Українське язичництво - Галина Сергіївна Лозко
На заході України існують також і римо-католицькі парафії.
Протестанство також має в Україні свою історію. В XIV – XVI ст. майже всю Європу охопила хвиля реформаційних рухів. У чесько-гуситських війнах брало участь багато українців. Князь Федір Острозький послав своє військо на допомогу повстанцям, шо воювали проти реакційної католицької церкви. Реформаційні протестантські рухи були спрямовані не стільки проти католицтва взагалі, скільки проти феодального та церковного (монастирського) землеволодіння. Протестанти виступили також проти окремих церковних догматів. Наприклад, положення про Святу Трійцю: вони вважали, що Ісус був звичайною людиною, а не месією. Діву Марію не визнавали богородицею. На думку протестантів, іудейська віра походить від бога, а християнська – від людини. Вони не визнавали ікон, мощів, хрестів, церков, монастирів. Раннє протестанство виступило проти посередництва церкви між людиною і Богом. Вважається, шо людина може сама молитися Богові без попів і церковних церемоній. Протестанти відмовилися від верховенства папи римського, від пишноти церковного оздоблення та багатих риз священиків. Із усіх іаїнств визнають тільки хрещення (рідше – причастя). Біблію вважають авторитетом.
З самого початку існування протестанство розпалося на безліч різних сект: лютеранство (1517), кальвінізм (1530-ті роки), англіканство (1534 – державна релігія Англії), реформатські церкви різновид кальвінізму та ін.
Відгомін протестанства дійшов в Україну в проповідях так званої «єресі жидовствуючих». Назву пов’язують з ідеями вченого єврея Захарії Скари, що був лікарем Київського князя Михайла блельковича. Пого прихильниками була значна частина городян, купців і навіть представників нижчого й середнього духівництва. У проповідях «жидовствуючих» їх приваблювала пошана до простої людини, викриття церковних ієрархів та їхньої удаваної святості, раціоналізм тощо. Отже, протестантські рухи були спробою звільнитися від тих ортодоксальних церковних догм, що не відповідали ідеям епохи Ренесансу та Реформації.
У часи, коли церква тримала монополію на освіту, науку, книгодрукування, значну роль відіграли церковні братства, котрі фундували розвиток шкільництва серед різних верств населення. Хоча братства були православні, проте основні ідеї протидії засиллю церковників у світському житті вони запозичили з європейських антицерковних рухів.
Більшість протестантських общин та громад поширилися в Україні переважно в XIX ст. Це общини пізнього протестанства. їхнє віровчення має відмінності від основних християнських положень і обрядів. Наприклад, реформаторські общини діють в Закарпатській області, це переважно угорці за національністю. Один із головних догматів говорить про безумовне призначення одних людей до спасіння в раю, а інших – до погибелі в пеклі, яке визначене Богом. Але сама людина не знає, для чого саме її призначив Бог. Баптисти (від грец. τίξω – занурюю у воду, хрещу водою) з’явилися в Україні в другій половині XIX ст. Баптистською общиною керують виборні люди, а всі члени общини, вважаються рівними. Вони не визнають святих, мошів, ікон, розп’яття. Святкують тільки ті свята, що пов’язані з біографією Ісуса Христа, а також День Жнив, День Єдності, введені ними самими. Адвентисти (від лат. adventus – пришестя) вважають, що скоро слід чекати «другого пришестя» Ісуса та «страшного суду» над грішниками. Вони вірять в те, що до царства божого потраплять тільки адвентисти, тобто праведники. Общини адвентистів зосереджені переважно в Чернівецькій, Черкаській, Вінницькій, Закарпатській областях. П’ятдесятники з’явилися в Україні у 20-х роках XX ст. Назва пов’язана зі Святою Трійцею, яка припадає на п’ятдесятий день після Великодня і найбільше святкується общиною. Свідки Єгови (єговісти) вважають, що після перемоги Христа над Сатаною вони разом з усіма воскреслими єговістами увійдуть до «тисячолітнього царства».
Така різноманітність догматичних поглядів у межах однієї християнської віри завжди була причиною багатьох міжконфесійних конфліктів, розпалювала нездорові пристрасті й ненависть серед парафіян та їхніх духовних пастирів. Іноді під час таких суперечок доходило до бійок, лайки, проклять та відбирання церков і церков-, ного майна.
Християнство не принесло ні реального облагородження звичаїв, ні підвищення моральності й духовних якостей людей. Розходження між Заповідями божими і реальними життям людей призводило до втрати духовних орієнтирів, які стали причиною великих військових і соціальних потрясінь, втрати державності й чужоземного рабства. Не кожен українець нині готовий визнати цю причину нашого занепаду.
Руські волхви тисячу років тому, вбравшись на Олеговій горі, застерігали киян, пророкуючи тяжкі наслідки цієї духовної зради. Та князі не хотіли слухати святих старців, насильно штовхаючи народ на цю зраду. Таке запаморочення на думку волхвів триватиме тисячу років. Ті довгі роки вже проминули – час повертатися до своїх праджерел, до природньої гармонії, до справжньої національної духовності вже на новому витку космічної спіралі.
Вперше термін двоєвір’я був ужитий в XI ст. Феодосіем Печерським для характеристики нового на той час явища – мирного поєднання обох вір (язичницької віри й християнства) у свідомості русичів. Літописець писав: «Називаючись християнами, а по-поганськи живучи» і пояснював далі: «Бо хіба се не поганськи ми живемо, якщо в стрічу віримо? Адже якщо хто зустріне чорноризця, або вепра-одинця, або свиню, то вертається, – а чи не по-поганському се є? Се ж по диявольському наущению одні сеї приміти держаться, а другі і в чхання вірять, котре буває на здоров’я голові. Але цими і другими способами всякими диявол обманює, хитрощами переваблюючи нас од Бога: трубами, і скоморохами, і гуслями, і русаліями. Ми ж бачимо ігрища витолочені і людей безліч на них, як вони пхати стануть один одного, видовища діючи, – це бісом задумане діло, – а церкви стоять, і коли буває час молитви, то мало їх знаходиться в церкві»59.
Таке явище в науці було назване православно-язичницьким синкретизмом (у перекладі з гр. – поєднання). Двовір’я як форма компромісного існування протилежних світоглядних концепцій з’явилося вже в перші десятиліття після християнізації. Це цілком зрозуміло, адже ранні християни, заперечуючи й відкндаючи стару віру, все ж не могли створити для своїх теологічних концепцій ніякої іншої категоріальної системи, крім тої, що вже існувала в традиційній вірі. Отже, весь понятійний апарат був використаний і перенесений до християнства зі старої віри, оскільки і наука, й філософія, і мистецтво все ще залишалися рідновірськими.
Обрядова практика рідної віри не зникла з прийняттям християнства ні серед народних мас, ні серед освіченого князівсько-боярського середовища. Ознаки рідновірської богослужби оживали в літургійних діях, у повсякденному житті, в священних жертвоприношеннях, в застосуванні ладану, кадила, в окропленні священною водою й покладанні священником рук на віруючого, у вшануванні певних дерев і тварин, джерел, природних явищ.
