Українське язичництво - Галина Сергіївна Лозко
Незважаючи на нещадні розправи з рідновір’ям, церковники все ж не забороняли приносити жертви у вигляді їжі, яку новонавернені християни тепер несли до церкви, та й князі не гребували музикою, веселощами на бенкетах, які церквою заборонялися. Часом конфлікти виникали між церковниками та народом і навіть князями, коли церковні пости збігалися з традиційними святами, що вимагали ритуальної м’ясної їжі. У XII ст. відбувалися запеклі сутички за право дотримання дідівських звичаїв. Князівсько-боярські кола нерідко ставали на бік народу і протестували проти надмірної суворості християнських єпископів.
Так було знято сани єпископів із Нестора і Леонтія, котрі забороняли вживати м’ясну їжу на Різдво і на Великдень. На захист прадідівських звичаїв виступив єпископ Федір, один із небагатьох українських церковників (більшість були греками). Він відзначався світлим розумом, красномовством та сильною волею. Федір переміг Ростовського єпископа Леонтія у дискусії, влаштованій Андрієм Боголюбським, і захистив рідновірські традиції, його доля була сумною: церковники не могли простити йому такого зухвальства і, звівши на нього наклеп, звинуватили у волхвуванні. Єпископ Федір був страчений, а його книги спалені на торгу перед народом.
Серед князівських родів були окремі особи, які підтримували волхвів або таємно поклонялися прадавнім богам. Так, Судислав, брат Ярослава Мудрого, був прихильником традиційної віри, за що Ярослав погрожував йому стратою. Таємні зв’язки з волхвами підтримував і син Ярослава Ігор. Повідомлення про боротьбу християнської церкви з традиційною вірою знаходимо ще й у XV – XVI ст. Ці записи свідчать, що в глушині, в лісових хащах, у горах ще існували стародавні капища, мольбища, священні дерева, скелі, ідоли. Тут молилися українці, які не принизили свої душі, не віддались в рабство до чужого бога.
Священною книгою християн, як відомо, є біблія. Проте не завжди ця книга існувала в такому вигляді, як ми її знаємо зараз. Створювалась вона протягом кількох століть різними людьми і складалася не завжди з одних і тих же текстів. Деякі зі складових частин біблії церковники вважали неканонічними і вилучали їх як шкідливі для народу (напр., книги Неемії і пророка Варуха, одкровення Іоанна Богослова тощо). До кінця XVI ст. єдиного канонічного тексту біблії не було. Ним стала вважатися лише біблія, видана в Острозі 1581 р. Іваном Федоровим.
Основна маса християн ніколи докладно не знала і не розуміла суті догматичних змін і дискусій, які точилися серед церковних мудреців та духовних пастирів. То не зайвим буде зробити невеличкий екскурс в історію створення біблії та формування християнського віровчення як на його батьківщині, так і в інших країнах.
Першу в Україні спробу пояснити народові справжнє походження християнського святого письма зробив у 1905 р. Іван Франко, видавши книжку «Сотворіння світу».53 Прагнучи відкрити народові те, чого досягла історична наука, він писав: €...до «айглубших тайників науки має вільний доступ кождий чоловік, у кого в серці горить чисте і святе бажаннє – пізнати правду, і в кого розум настільки вироблений, щоб зрозуміти й оцінити її»54.
Найдавніші тексти, які євреї взяли до своєї біблії, були створені мирними хліборобами, правдивими й лагідними, закоханими в природу й музику шумерами. Коли кочові племена семітів завоювали їх, рабини почали переписувати шумерський епос та міфологію з їхніх глиняних клинописних табличок, створюючи таким чином своє «святе» письмо. На основі біографії видатних історичних осіб Ур Намму, Гаммурабі, Саргона Першого рабини створили вигадану постать пророка Мойсея, який нібито був автором П’ятикнижжя, шо увійшло до складу Старого Заповіту. Нині відомо, хто був справжнім автором перших біблійних текстів. Це рабин Езекіел, який взяв у шумерів основні богознавчі концепції, законодавчі основи, оповідання про сотворіння світу, світовий потоп. Ноїв ковчег (у шумерів Зюдзюрин ковчег) і пристосував їх до іудейських інтересів. Він також скомпонував «Божі заповіді Мойсея», які запозичив із шумерських законів, шо були викарбувані на кам’яній стіні володаря Гаммурабі.
Другим творцем, продовжувачем справи Єзекіела, став Ездра, що походив з касти рабинів-садукеїв. Він збудував іудейський храм Єгови в Єрусалимі, де в 444 р. до н. е. виголосив промову і зачитав свої ж писання, назвавши їх Мойсеевими. Ездра зумів переконати свою паству в тому, що це «святе письмо» знайдене ним в руїнах Єрусалимського храму царя Соломона. Отже, як пише Лев Силенко, «жидівські сини Езекіел та Ездра зуміли поставити свій народ у центрі сівту. А наші архиєреї співають про чудо-храм царя Соломона – синагогу»55.
Нині шумерологи та єгиптологи знаходять все більше давніх текстів, які при зіставленні за старозаповітнимк красномовно свідчать про пряме запозичення. Наприклад, приповідки Соломонові взяті з єгипетської книги «Поучения Аменхотепа» (дослідження професора Шонфіла). У Біблії також наявні запозичення з Гетітського кодексу хліборобських племен Малої Азії. Навіть самі євреї в «Світовій історії єврейського народу» визнають це: «Ми тепер знаємо, як багато навчився Ізраїль від Єгипту і Месопотамії» (с. 347).
Книги Нового Заповіту складалися в перші століття нашої ери послідовниками вчення Ісуса Христа. Це були так звані Євангелія. Слово євангелія первісно означало «винагорода за благу вість». Пізніше стало означати саму «благу вість» про появу видатної особи. Цим словом стали називати й книги, в яких викладений життєпис Ісуса. А євангелістами називають авторів цих життєписів, яких у біблії нині чотири: Матвій, Марко, Лука, Іван. На початку нашої ери таких євангелій писалися сотні, і кожне з них мало свою версію про життя, муки і воскресіння сина Божого. Існувало безліч різних християнських сект. Автор II ст. Цельс писав, що його сучасники християни не відчували докорів сумління, переписуючи й виправляючи євангелія по три-чотири рази, щоб заперечити різні звинувачення на свою адресу.
У Римській імперії ще вважалося, що віра в Христа – рабська, тому поважні римляни трималися своєї традиційної віри. Візантійський імператор Костянтин (274 – 337), який в тривалій боротьбі з Максентієм потребував допомоги, контактував з рабами-християнами. Вони робили несподівані напади на ворога із засідок, таємно повідомляли імператора про рухи противника. Тому в 313 р. Костянтин надав «Міланський едикт», який надавав християнам рівне право з представниками інших віросповідань і створив вигідні умови для розвитку християнства.
Проте серед християн існувало стільки поглядів на Ісуса Христа, скільки було громад: одні казали, що Ісус – бог, другі – напівбог, треті – син іудейського бога Єгови, четверті зовсім не визнавали його богом, вважаючи лише пророком тощо. Тоді імператор Костянтин, сам язичник, вирішив об’єднати ці громади, спрямувавши їх на користь імперії. В 325 р. він скликав собор єпископів, який відбувся в невеличкому
