Хижа - Вільям Пол Янг

хочеш трішечки розібратися в цьому питанні, можемо поговорити про природу самої свободи. Хіба свобода означає, що ти можеш робити все, що заманеться? Ми також можемо звернути увагу на обмеження, які позбавляють цієї свободи. Це і генетичний спадок, і ДНК, і метаболічна унікальність, і кванти, що функціонують на рівні елементарних часточок, за якими лише я постійно спостерігаю. Предметом обговорення може бути хвороба душі, що зв’язує зсередини, або соціальний вплив, або звички, що торують стежки до твого розуму. А реклама, пропаганда й стереотипи? Що таке свобода з огляду на розмаїття цих обмежень і впливів? — зітхнула жінка.

Мак стояв, не знаючи, що й сказати.

— Лише я можу звільнити тебе, але свобода не діє з примусу.

— Не розумію, — відгукнувся Мак, — я не розумію навіть того, про що ви тільки-но говорили.

Жінка усміхнено подивилася на нього.

— Я знаю. Я й не сподівалася, що ти мене зрозумієш. Я говорила на майбутнє. Зараз ти навіть не усвідомлюєш, що свобода — це тривалий процес, який ніколи не припиняється.

Вона ніжно взяла руки Мака в свої, білі від борошна, і, дивлячись йому у вічі, мовила:

— Маккензі, тебе звільнить лише Істина, і в цієї Істини є ім’я. Він ось там, у майстерні, обсипаний тирсою. Все в ньому. Свобода — це процес, що випливає зі стосунків із ним. Тоді те, що вирує всередині, почне виходити назовні.

— Звідки ви знаєте, що я відчуваю? — запитав Мак, зазирнувши жінці в очі.

Тато не відповіла. Лише подивилася на свої руки. Його погляд простежив за її, і Мак побачив на зап’ястях шрами і подумав, що вони, мабуть, точнісінько такі, як в Ісуса. Жінка дозволила йому обережно торкнутися шрамів, що залишилися від глибоких ран, потім він знову подивився їй в очі. По її щоках текли сльози, вони залишали борозни на обличчі, вкритому борошном.

— Ти ж не думаєш, що вибір мого сина нам нічого не коштував? Любов завжди залишає слід, — мовила вона тихо, – ми ж були там разом.

Здивуванню Мака не було меж.

— На хресті? Зачекайте, я думав, що Бог залишив його. Ви ж знаєте: «Боже мій, Боже мій, чому Ти залишив мене?» – Це були слова зі Святого Письма, які переслідували Мака впродовж усього періоду Великого Суму.

— Ти не розумієш прихованої тут таємниці. Незалежно від того, що він відчував у той момент, насправді я ніколи не залишала його.

— Як ви можете таке казати? Його було покинуто напризволяще, як, до речі, й мене!

— Маккензі, я ніколи його не залишала і тебе також.

— Не бачу в цьому жодного сенсу, — відрізав Мак.

— Я знаю, але на все свій час. Поміркуй ось про що: якщо те, що ти бачиш, — суцільний біль, можливо, він затуляє мене?

Мак нічого не відповів, і жінка знову заходилася готувати, ніби даючи йому час для роздумів. Здавалося, вона готує кілька страв одночасно, додаючи різні складники та спеції. Наспівуючи якусь коротеньку, але нав’язливу мелодію, вона доліпила пиріг і поставила його в духовку.

— Не забувай, що історія не завершилася відчуттям самотності. Він спромігся відшукати шлях, який привів його в мої обійми. О, яка це була мить!

Мак обіперся об стіл, не в змозі впоратися зі своїм здивуванням. Почуття й думки злилися в одно. Частина його єства хотіла повірити тому, що казала Тато. Друга заперечувала: «Ні, не може бути!».

Тато взяла в руки кухонний таймер, накрутила його й поставила на стіл перед собою.

— Я не та, за кого ти мене маєш, Маккензі. — У її словах не було ані гніву, ані образи.

Мак подивився на неї, потім — на таймер і глибоко зітхнув.

— Я повністю заплутався.

— Що ж, спробуймо розшукати тебе в цьому сум’ятті.

Тут, наче на вимогу, на підвіконня сіла блакитна сойка й почала гордовито походжати туди-сюди. Тато простягнула руку до бляшанки, що стояла на столі, мабуть, для цієї мети, і запропонувала пані Сойці зернят. Пташка, сповнена смирення та вдячності, без жодних вагань підійшла й почала їсти просто з долоні.

— Подивися лише на нашого маленького друга, — почала жінка. — Пташки створені, щоб літати. Існування на землі для них — це обмеження здатності літати, а не навпаки, — вона помовчала, даючи Макові змогу обміркувати її слова. — Ти був створений, щоб тебе любили. Тому жити без любові для тебе — це також обмеження, а не навпаки.

Мак кивнув, не стільки погоджуючись, скільки даючи знати, що слухає. Думка була не такою вже й складною.

— Позбавити любові — все одно, що обрізати пташці крила, забравши в неї здатність літати. Це зовсім не те, чого я прагну для тебе.

У цьому причина. У цей момент він не відчував, що його хтось любить.

— Маку, біль обрізає нам крила, позбавляючи можливості літати, — вона знову зачекала якусь мить, щоб слова досягли мети. — Якщо його вчасно не вгамувати, то можна забути, що ти був створений насамперед для того, щоб літати.

Мак не міг вимовити ні слова. Дивно, але мовчання не було гнітючим. Він подивився на маленьку пташку — у відповідь пташка подивилася на нього. Замислився, чи можуть пташки усміхатися. Хоч би там як, але здавалося, що погляд пані Сойки був дещо співчутливим.

— Я не така, як ти, Маку, — це пролунало як констатація факту, а не як приниження. Однак для Мака ці слова були, наче відро холодної води. — Я — Бог. Я — той, хто я є. На відміну від тебе, крила мені не відтяти.

— Тобі добре, а мені що робити? — бовкнув Мак більш роздратовано, ніж хотів би.

Тато стала гладити пташку, піднесла її до обличчя, майже торкнувшись кінчиком носа пташиного дзьоба, й сказала:

— Це саме те, що я люблю!

— Мені здається, пташка розуміє це краще, ніж я, — все, що спромігся відповісти Мак.

— Знаю, любий. Ось чому ми тут. Як гадаєш, чому я сказала: «Я не така, як ти»?

— Навіть гадки не маю. Ти — Бог, а я — ні. — Мак не зміг приховати сарказм, на що вона не звернула жодної уваги.

— Так, але не зовсім. Принаймні не так, як ти думаєш. Дехто сказав, Маккензі, що я відрізняюсь від вас не тільки святістю, а й сутністю. Річ у тім, що люди часто намагаються зрозуміти мене, уявляючи найкращу версію самих себе, підносячи все відоме їм добро до енного ступеня, чого, як правило, недостатньо, й називають це Богом. Хоча такі зусилля здаються шляхетними, їх явно бракує, щоб зрозуміти, хто я насправді. Я не просто покращена версія вас самих, я значно більше, вище і ширше всього, що ти можеш уявити.

— Перепрошую, але для мене це просто слова. Без особливого значення, — мовив Мак, знизавши плечима.

— Хоча зараз ти й не здатний зрозуміти мене, знаєш що? Усе одно я хочу, щоб мене пізнавали.

— Ідеться про Ісуса, так? Щось на кшталт «спробуй зрозуміти сутність Трійці»?

Жінка засміялася.

— Щось таке. Але це не недільна школа. Це урок літання, — мовила