Хижа - Вільям Пол Янг
— Маку, дай-но роздивитися! — вигукнула вона. — Як ти виріс! Мені так хотілося з тобою побачитися. Як добре, що ти приїхав! О, як… як сильно я тебе люблю! — після цих слів вона знову прийняла його в свої обійми.
Маку відібрало мову. За кілька секунд ця жінка порушила всі правила суспільної пристойності, за якими він ховався. Однак те, як вона дивилася на нього й вигукувала його ім’я, також змусило його зрадіти, хоча він і гадки не мав, хто вона така.
Несподівано його приголомшив аромат, що йшов від неї. Це був квітковий запах із нотками гарденії та жасмину, безперечно притаманний парфумам матері, які він зберігав у своїй бляшанці. Він і так небезпечно балансував на краєчку прірви своїх емоцій, а тепер розлитий запах і спогади, що супроводжували цей аромат, остаточно розчулили його. Мак відчував тепло сліз, які мали ось-ось з’явитися в очах, ніби стукаючи в двері його серця. Здається, негритянка теж їх помітила.
— Усе добре, любий, можеш плакати… я знаю про твій біль, твій гнів і збентеження. Не соромся, плач. Для душі корисно інколи виливати воду, цілющу воду.
Мак відчував, що не готовий плакати, особливо перед цією жінкою, хоча ледь-ледь себе стримував. Докладаючи неймовірних зусиль, він щосили намагався не провалитися в безодню своїх емоцій. Тим часом жінка стояла з простягнутими руками, які нагадували йому руки матері. Він відчував любов. Теплу, привітну любов, що розтоплює кригу.
— Іще не готовий? — поцікавилася вона. — Нічого, ми робитимемо все, як і коли забажаєш. Нуж-бо, заходь! Дозволиш узяти твоє пальто? І пістолет? Тобі ж він не потрібен? Ми ж не хочемо, щоб хтось постраждав.
Мак не знав, що робити й що казати. Хто вона така? Звідки вона все знає? Він наче приріс до місця, де стояв, але спромігся машинально зняти верхній одяг.
Негритянка забрала пальто, потім він віддав їй пістолет, який вона взяла двома пальцями так, наче це було джерело інфекції. Коли вона обернулася, щоб увійти в будинок, у дверях з’явилася мініатюрна жіночка з типовою азійською зовнішністю.
— Дай-но мені, — мовила вона співучим голосом.
Було ясно, що вона мала на увазі не пальто й пістолет, а щось інше. Не встиг Мак оком змигнути, як ця жінка опинилася перед ним. Він завмер, коли відчув на щоці ніжний дотик. Не рухаючись, він подивився донизу та побачив у неї в руках тонку кришталеву пляшечку й невеличку щіточку, схожу на ті, що їх Нен і Кейт використовували для нанесення косметики. Нею вона знімала щось із його обличчя.
Не встиг він запитати, як вона усміхнулася й мовила:
— Маккензі, нам необхідно зберігати речі, які ми цінуємо, чи не так? — Маку одразу спала на думку бляшанка. — Я збираю сльози.
Тоді він глянув повз неї та помітив іще одну людину, що вийшла із будинку. Цього разу це був чоловік, на вигляд – із Близького Сходу, одягнутий як робітник, навіть із паском для інструментів і рукавицями. Стояв він невимушено, опершись на одвірок, зі схрещеними на грудях руками. Його джинси були вкриті шаром тирси, а рукави картатої сорочки закатані вище ліктів, що підкреслювало силу рук. Риси обличчя, освітленого усмішкою, були приємні, хоча й не дуже правильні, — така людина навряд чи виділялася б посеред натовпу. Мак не міг відвести від нього очей.
Він знову відступив назад, нездатний впоратися зі збентеженням.
— Вас тільки троє? — запитав він охриплим голосом.
Незнайомці подивилися одне на одного й розсміялися. Маку нічого не залишалося, як витиснути із себе посмішку.
— Ні, Маккензі, — відповіла негритянка, продовжуючи посміюватися. — Ми — все, що в тебе є, і можеш не сумніватися, цього більш ніж достатньо.
Мак перевів погляд на азіатку. Наскільки він розумів, її жилавий вигляд міг свідчити про походження із Північного Китаю, Непалу чи Монголії. Точніше сказати було складно, бо його очі ще звикали до нової обстановки. Одяг вказував на те, що вона садівниця. За поясом були рукавички — не важкі шкіряні рукавиці, які зазвичай носять чоловіки, а бавовняні, з гумовою нашивкою на долоні, точно такі він використовував для роботи біля дому. Одягнута вона була в прості джинси з декоративними візерунками на ногавицях і брудом на колінах від роботи навпочіпки та яскраву блузку в червоний, жовтий і синій кольори. Втім, Мак знав, що це лише видіння, а не реальність, оскільки жінка то з’являлась, то зникала з поля зору.
Наступним підійшов чоловік, поклав руку йому на плече, поцілував в обидві щоки й міцно обійняв. Маку він одразу сподобався. Коли той відійшов, знову підійшла азіатка та взяла його голову обома руками, повільно, але впевнено наближаючи його обличчя до свого. Коли він уже подумав, що вона ось-ось його поцілує, зупинилася та подивилася йому у вічі. Маку здалося, що він може дивитися крізь неї. Тоді вона усміхнулася, аромат, що сходив від неї, огорнув Мака повністю, знявши тягар з його пліч, такий важкий, як рюкзак, нашпигований туристичним спорядженням.
Мак раптово відчув себе легшим за повітря, ніби його ноги взагалі не торкалися землі. Жінка обіймала, не обіймаючи, тобто не торкаючись його. Лише тоді, коли вона відійшла, що, мабуть, сталося за кілька секунд, він зрозумів, що досі стоїть на ногах, які все ще торкаються підлоги.
— Не зважай на неї! — розсміялася негритянка. — Вона так з усіма.
— Мені сподобалося, — пробурмотів він, і всі троє знову вибухнули сміхом. Мак сміявся разом із ними, не знаючи, правда, чому, але це його й не хвилювало.
Коли вони нарешті припинили гиготіти, огрядна жінка поклала руку Макові на плечі, притиснула його до себе й сказала:
— Добре, ми знаємо, хто ти, але нам, мабуть, слід і самим назватися. Я, — мовила вона, по-особливому розвівши руками, — домогосподарка й куховарка. Можеш називати мене Елозія.
— Елозія? — перепитав Мак, не розуміючи, про що йдеться.
— Добре, тобі не обов’язково називати мене Елозією. Це лише ім’я, яке я люблю, воно має для мене особливе значення, — вона схрестила руки на грудях, підперши однією з них підборіддя, наче розмірковуючи над чимось. — Можеш називати мене так, як називає Нен.
— Що? Ви ж не хочете сказати… — Мак іще більше розгубився. — Ви ж не той Тато, що надіслав листа? Мені що, називати вас Татом?
— Саме так, — сказала вона й усміхнулася, очікуючи на відповідь, начебто Мак справді збирався щось сказати.
— Тепер моя черга, — втрутився в розмову чоловік, років тридцяти на вигляд і зростом трохи нижчий за Мака, — я тут усе ремонтую. Люблю працювати своїми руками, хоча, ці двоє можуть підтвердити, мені подобається порпатися в садку й готувати їсти не менше, ніж їм.
— Судячи
