Хижа - Вільям Пол Янг

— Ви, напевно, знаєте, — почав він, — що називати вас Татом мені дещо незвично.

— Невже? — вона подивилася на нього глузливо. — Звісно, знаю. Я завжди все знаю. Але скажи, чому тобі так складно називати мене Татом? Тому, що це слово таке знайоме, чи тому, що я з’явилася в образі жінки, матері чи…

— І це теж, — перебив Мак, ніяково усміхаючись.

— А може через помилки власного батька?

Мак мимоволі роззявив від подиву рота. Він не звик, щоб таємниці його серця так швидко ставали відомими іншим. Цієї миті відчуття провини й лють знову проявилися, і йому закортіло вдатися до різкої та саркастичної відповіді. Маку здалося, що він бовтається над бездонним урвищем, і якщо дасть волю емоціям, то повністю втратить контроль. Він шукав точку опертя, але досяг в цьому лише часткового успіху, видавивши крізь зуби:

— Може, тому, що в мене не було нікого, кого я міг би називати Татом.

Жінка поставила на стіл миску, яку тримала в руці, залишила в ній дерев’яну ложку й подивилася на Мака повними ніжності очима. Їй навіть не довелося нічого казати. І так було зрозуміло: вона знає все, що коїться в нього всередині. Прийшло усвідомлення, що вона хвилюється за нього більше, ніж будь-хто.

— Якщо дозволиш, Маку, я буду тобі Татом, якого в тебе ще ніколи не було.

Він вагався. Йому завжди хотілося мати батька, якому можна довіряти, але він сумнівався, що знайде його тут, надто тому, що цей батько не зміг навіть захистити Міссі. На мить запанувала тиша. Мак не знав, що й сказати, а чорношкіра жінка, здається, нікуди не поспішала.

— Якщо ви не змогли потурбуватися про Міссі, то як я повірю, що попіклуєтесь про мене? — ось, нарешті, він поставив запитання, яке не давало йому спокою протягом усього періоду Великого Суму. Коли Мак дивився на це, як він вважав, дивацьке втілення Бога, він відчув, що його обличчя почервоніло від гніву, а руки мимоволі стиснулися в кулаки.

— Маку, мені так прикро, — в очах у неї несподівано з’явилися сльози. — Я знаю, яку прірву між нами це утворило. Ти цього ще не розумієш, але я люблю Міссі по-особливому, як і тебе.

Макові сподобалося, як вона вимовила «Міссі», але його роздратувало, що він почув ім’я своєї доньки з її вуст. Воно вилилося, наче крапля найсолодшого вина, і, незважаючи на всю лють, що вирувала в ньому, Мак зрозумів: вона казала правду. Захотілося їй повірити, і лють почала відступати.

— Саме тому ти тут, Маку, — вела вона далі, — я прагну зцілити рану, яка розростається в тобі, усе більше нас розділяючи.

Мак втупився в підлогу, намагаючись повернути собі самовладання. Минула хвилина, перш ніж він прошепотів, так і не підводячи очей:

— Узагалі я не заперечую, але не знаю, як…

— Любий, не існує простого рішення, яке дозволило б позбутися болю. Повір, якби була відповідь, я б дала її просто тепер. У мене немає чарівної палички, якою можна було б махнути й відразу змінити все на краще. Життя вимагає часу й багатьох стосунків.

Мак зрадів, що його злісні звинувачення опинилися поза увагою. Було страшно від усвідомлення, що йому залишалося зовсім трішки, і його повністю накрила б хвиля гніву.

— Гадаю, розмовляти з вами було б простіше, якби не жіночий одяг, — припустив він, намагаючись видушити із себе усмішку, хоча б слабеньку.

— Якби це справді було так, обійшлися б і без жіночого вбрання, — мовила вона, ледь усміхнувшись. — Я не хочу нічого ускладнювати, але це непоганий початок. Я часто переконуюсь: якщо відкинути розумові справи, стає простіше провадити справи душевні… коли ти вже готовий.

Вона знову взяла в руку дерев’яну ложку, з якої капало щось схоже на рідке тісто.

— Маккензі, я не чоловік і не жінка, хоча обидві статі походять із моєї природи. Якщо я хочу з’явитися перед тобою в образі чоловіка чи жінки, це тільки тому, що я тебе люблю. З’явитися перед тобою в образі жінки й запропонувати називати себе Татом — насправді означає змішати метафори та допомогти тобі остаточно відмовитися від релігійних умовностей.

Вона нахилилася, ніби збиралася поділитися таємницею.

— Моя поява перед тобою в образі поважного дідуся із довгою сивою бородою, як у Гендальфа, лише посилила б твої релігійні стереотипи, а ці вихідні мають на меті зовсім інше.

Мак ледве не розсміявся, йому кортіло запитати: «Справді? Увесь час тут мені доводиться переконувати себе, що я не божеволію». Проте він спромігся стриматися, зосередившись на словах, які щойно почув. Він вірив, принаймні розумом, що Бог — Дух, не чоловік і не жінка, але, незважаючи на це, мав із зніяковілістю визнати, що Бога він завжди уявляв білим чоловіком.

Вона замовкла, та лише для того, щоб поставити якісь приправи на поличку біля вікна, потім знову обернулася й уважно подивилася на нього.

— Тобі хіба не було б складно сприймати мене в образі свого батька? Особливо після того, що ти пережив?

Мак знав, що так і є, усвідомлював доброту й співчуття, приховані за її словами. Неймовірно, але образ, в якому вона з’явилася перед ним, позбавив його сили чинити опір її любові. Цей образ був вражаючим, однак не таким болючим.

— Тоді, — він витримав паузу, все ще намагаючись віднайти усьому розумне пояснення, — чому постійно наголошується, що Бог — це батько? Я маю на увазі, що в образі батька ви, здається, з’являєтеся найчастіше.

Що ж, — відповіла Тато, повернувшись до приготування їжі, — для цього існує багато причин, і деякі з них — глибинні. Поки дозволь повторити те, що ми давно знаємо: коли Творіння буде зруйновано, справжнього батьківства бракуватиме більше, ніж материнства. Зрозумій мене правильно: потрібні і одне, і друге, проте важливість батьківства необхідно підкреслювати через його катастрофічну відсутність.

Мак відвернувся, трохи спантеличений, розуміючи, що поки не здатний уловити думку. Він розмірковував над почутим і дивився крізь вікно на дички в садку.

— Ви ж знали, що я приїду, правда? — запитав нарешті тихо.

— Звісно, знала, — відповіла жінка, продовжуючи поратися на кухні спиною до нього.

— То я міг і не приїжджати? У мене взагалі був вибір?

Тато подивилася на нього. Її руки були в борошні й тісті.

— Слушне запитання, але як далеко ти хотів би зайти? — вона не чекала на відповідь, знаючи, що у Мака її просто немає. Натомість запитала: — Гадаєш, що можеш поїхати?

— Припускаю, що так. Хіба ні?

— Звичайно, мені не потрібні полонені. Ти можеш вийти з цих дверей хоч зараз і повернутися до свого порожнього будинку. Або піти з Віллі в «Грайнд» трохи відпочити. Навіть якщо я знала, що ти приїдеш із цікавості, хіба це позбавляє тебе можливості піти геть?

На якусь мить вона зупинилася, потім знову почала поратися на кухні, й далі розмовляючи з Маком через плече.

— Або ж, коли