«Портрет» Ель Греко - Ростислав Феодосійович Самбук

— Справді, прошу вас, Прусь заплатив мені копійки. Він підступно ошукав мене…

Так, ошукав — канонік був певен цього. Коли рік тому Прусь приїхав до нього і попросив знайти покупця на полотна Ренуара, Сезанна, Ван-Гога й Ель Греко, отець Юліан тільки зареготав. Він і забув про картини, які колись Прусь недбало кинув на дно скрині. Але Прусь пояснив тепер, звідки у нього полотна, і отцю Юліанові трохи мову не одібрало. Він мало не рік переховував Прусеву скриню, і жодного разу господь бог не надоумив його зазирнути туди. Хоча навряд чи він зміг би визначити, що то — оригінали…

Вони домовилися з Прусем, що отець Юліан одержить двадцять процентів від суми, вирученої за картини. Кілька разів Боринському довелося їздити в Москву, шукати зв'язків з ділками чорної біржі, поки, нарешті, один знайомий спекулянт з комісійного магазину дав йому адресу свого московського напарника, а вже через того вдалося зв'язатися з Павлом Петровичем Вороновим.

Вони вже в'їхали в місто й наближались до Високого замку. Каноніка під наглядом оперативного працівника залишили в дальній кімнаті. А Козюренко з Владовим усілися біля телефону.

— Дивуюсь я вашій інтуїції, Романе Панасовичу. Були мало не прямі докази проти Суханової з її коханцем і проти Якубовського, а ви вийшли на каноніка… — сказав Владов.

Козюренко усміхнувся:

— Не інтуїція, а досвід, — заперечив.

— Мені здається, ви одразу догадалися, що вбив канонік, — вів далі старший лейтенант.

Козюренко глянув на Владова.

— Хочеш знати, як я довідався, що саме піп убив Пруся?

— Коли не секрет…

— Ну, які ж від тебе секрети? Відверто кажучи, перший сумнів зародився в мене тоді, коли я дізнався, що канонік мав парафію у селі, розташованому в районі, де діяв загін Войтюка. Та лише сумнів, більш нічого — підозрювали ж ми і Семенишина, і Якубовського, і Суханову з Григоруком… Коли канонік довів своє алібі, я подумав, що він справді непричетний до злочину. Та потім побачив біля вікна кімнати, де, як твердить Боринський, він три дні пролежав хворий, пожежну драбину. Ставши на карниз, можна дотягнутись до неї, спуститися і стрибнути вниз…

— Я теж звернув на неї увагу, — докинув Владов, — проте вона закінчується майже на рівні другого поверху…

— Отож, — кивнув Козюренко. — Попервах і мене це збило з пантелику. Та моя підозра зміцніла, коли я знайшов під сидінням «Москвича» разовий талон на телефонну розмову з Желеховим. Талон, куплений чотирнадцятого травня, напередодні приїзду Пруся до Львова і його зустрічі з Юліаном Боринським у соборі.

— Але ж ми з'ясували, що канонік не використав талон, — сказав Владов.

Козюренко посміхнувся.

— Жадібність згубила його, — пояснив. — На Головпоштамті я дізнався, що було одразу продано два талони — обидва на телефонну розмову з Желеховим. Канонік сумнівався, чи вдасться йому одразу зв'язатися з Прусем, і купив два талони. Того самого дня зайшов до парафіяльного управління і замовив Желехів. Поговорив з Прусем і запросив його до Львова, призначивши зустріч у соборі. Справа в тому, що отець Юліан був посередником між Вороновим і Прусем. Він викликав Воронова до Львова й пообіцяв Прусю, що зведе його з антикваром. За певну винагороду, звісно. Вісімнадцятого травня о двадцять третій годині канонік, як вони й домовилися під час зустрічі у соборі, приїхав до Пруся, щоб відвезти його до Воронова. Насправді ж Боринський і не думав зводити їх. Проценти його не влаштовували — тому й захопив із собою сокиру, про всяк випадок забезпечивши собі алібі. А невикористаний телефонний талон залишив — шкода, певно, стало п'ятдесяти копійок. Потім загубив цей талон у машині, і ми знайшли його. Тоді я відразу вирішив промацати каноніка — пам'ятаєте, коли старший автоінспектор виказав службову таємницю, розповівши про вбивство Пруся?

— Я не міг зрозуміти, навіщо це, — відверто признався Владов.

— Хотів побачити, як реагуватиме на мої слова святий отець, адже нам було відомо, що він знав Пруся й зустрічався з ним. Якби промовчав — виказав би себе… Але канонік не дав нам жодного козиря. Проте у мене з'явились підстави привезти його в управління міліції й допитати. Щоправда, тоді я ще не знав про його телефонну розмову з Прусем, та все ж підозра не залишала мене. І я вирішив упіймати каноніка. Попасти до пастки могла тільки людина, яка знала, що в Пруся, крім «Портрета» Ель Греко, були ще картини Сезанна, Ренуара й Ван-Гога. Людина, яка вбила Пруся, шукала ці полотна й не знайшла. Я подумав: коли канонік дізнається, що Прусь збудував у місті ще один будинок, то намагатиметься проникнути туди. Його вабитимуть не знайдені ще картини, він вирішить, що Прусь тримав у Желехові тільки Ель Греко, а інші полотна передбачливо заховав у тайнику на Тополиній. І ось під час допиту каноніка в міському управлінні міліції той самий недолугий старший автоінспектор розпатякує, що Прусь мав особняк на Тополиній і що його коханка вирішила найняти комусь півбудинку…

Після цього каноніка відпускають. Правда, слідчий ще їде з ним на Паркову, щоб допитати свідків. А мене все ще непокоїть питання: якщо канонік скористався пожежною драбиною, то як він потрапив назад?

Пам'ятаєте, на першому поверсі там крамниця і поруч — купа ящиків? Я прикинув: коли покласти ящик один на один, навіть невеличка на зріст людина зможе залізти на драбину…

— Але ж під нею залишиться піраміда з тари, — заперечив Владов.

— Слушно, — кивнув Козюренко. — Та можна взяти довгу палицю і вже з драбини розкидати ящики. А потім шпурнути палицю в кущі. До речі, того ж вечора я й знайшов її там…

— І все ж відпустили каноніка! — прохопилося у Владова.

— Ну, дорогенький, палиця — ще не доказ злочину! Хлопчаки могли накидати в кущі скільки завгодно. До того ж я дав палицю на експертизу. Відбитків пальців на ній не знайдено. Отже, ми відпустили каноніка і почали чекати, чи не зацікавиться він будинком на Тополиній. Та він, як, виявилося, був розумніший і обережніший: раніше надіслав нам анонімку, щоб міліція схопила злочинця й остаточно заспокоїлась. Отець