«Портрет» Ель Греко - Ростислав Феодосійович Самбук

Боринський мав невеличку двокімнатну квартиру, і обшукали її швидко — через дві години Козюренко остаточно впевнився, що картини Ель Греко тут нема. Не знайшли її і в помешканні сестри отця Юліана.

На мить у Романа Панасовича майнула думка: а що як він помилився? Ні, помилки не могло бути.

Роман Панасович присунув стільця до крісла каноніка. Поцікавився:

— Де ваша хатня робітниця?

Помітив, як тінь майнула по обличчю Боринського. Отець Юліан відклав молитовник.

— Щось у неї з сином, — пояснив. — Відпросилася і поїхала. Син у неї працює десь під Івано-Франківськом. Здається, в Долині.

— А де вона сама живе?

Канонік опустив очі.

— У Петрівцях, — одповів. — Але ж я кажу, вона поїхала до сина на Івано-Франківщину.

— Неправда, — рішуче заперечив Козюренко. — Неправда, Боринський. Вона поїхала зовсім не туди і живе не в Петрівцях, а в Підгайцях. Ви ж самі казали.

Руки каноніка ковзнули по м’якій шкірі підлокітників, і він ще глибше осів у кріслі.

— Так, здається, я помилився — Петрівці, Підгайці… Схожі назви… — Зробив над собою зусилля й усміхнувся, та усмішка тільки перекривила його обличчя. — А навіщо вона вам, моя Настя?

— Одягайтесь, громадянине Боринський, зараз поїдемо, — рішуче мовив Козюренко. — Чомусь мені закортіло негайно побачитися з вашою хатньою робітницею.

Отець Юліан надів звичайну сорочку і сірий, зовсім мирський, з розрізом піджак.

Його посадили на заднє сидіння між Владовим і оперативним працівником. Козюренко сів на переднє, і «Волга» незабаром вихопилася на заміську магістраль. Усі мовчали. Так, у мовчанці, й доїхали до Підгайців. Отець Юліан удав, що не знає, де Настина хата, але в сільраді з'ясували це за хвилину — стояла хата біля шосе, і «Волге» навіть не довелося з'їжджати з асфальту.

Настя поралася надворі біля літньої кухні — кинулась назустріч отцю Юліану, та Козюренко зупинив її і попросив дозволу зайти у хату. Настя навіщось обтерла фартухом руки й відчинила перед ним двері. Роман Панасович переступив поріг і зупинився, вражений: на чисто побіленій стіні висів «Портрет» Ель Греко. Козюренко одразу впізнав картину: задумливий і трохи сумний погляд людини, яка збагнула навколишній світ, трохи розчарувалась, однак не зневірилась…

Портрет був прикріплений до стіни звичайними канцелярськими кнопками — ніби аркуш креслення до дошки. А біля нього такими ж кнопками Настя пришпилила дешевенькі картинки духовного змісту, увінчавши все те кольоровою базарною мазаниною, на якій були зображені сусальні закохані і голуб, що солодко дивився на них одним оком.

Ель Греко і базарний ширвжиток…

— Звідки у вас ця картина? — запитав Козюренко Настю.

Жінка запитливо зиркнула на отця Юліана. Той сидів у кутку на табуреті — байдужий і безвільний, втупившись у підлогу.

— Єгомосць казали, — мовила нерішуче, — що цей святий образ принесе щастя моїй хаті… — Перехрестилася і знов зиркнула на каноніка.

— Коли він дав вам картину?

— Того самого вечора, коли ви приходили.

— І звелів, щоб не поверталися з Підгайців, поки він не покличе? — уточнив Козюренко.

— Так є… — мовила жінка, наче завинила в чомусь. — Я казала, як вони там без догляду, та вони нагримали на мене…

— Ви підтверджуєте це? — обернувся Козюренко до каноніка.

Той нарешті звів очі.

— Так, підтверджую… — відповів стомлено.

… Вони їхали назад, і Козюренко тримав на колінах полотно Ель Греко. Думав: як швидко все скінчилось. Нараз згадав, що не все, і запитав каноніка:

— На котру годину призначено у вас зустріч із Вороновим?

— Яким Вороновим? — стрепенувся той.

— Е-е, святий отче, — мовив Козюренко весело, — пізно відмагатися. Слідчим органам вже все відомо… Я нічого не маю права обіцяти, та все ж у вас є останній шанс…

Отець Юліан похилив голову.

— Най буде хоч останній шанс, — важко зітхнув.

— Де у вас призначено зустріч із Вороновим?

— Ще не знаю. Він має прилетіти вечірнім літаком і подзвонити.

— Ви його запросите до себе додому, — наказав Козюренко. — Відчините й проведете до кімнати. Ми будемо в сусідній. Покажете картину й одержите гроші. До речі, на чому ви зійшлися?

— Сорок тисяч.

— Продешевили.

— Але ж десять тисяч валютою… — якось сором'язливо уточнив отець Юліан.

— Усе одно. Воронов міг би дати вдвічі більше.

— Невже? — розпачливо прохопилося в каноніка, немов він уже тримав у руках гроші і їх нахабно вирвали в нього.

Владов зареготав — такою анекдотичною видалася йому ситуація.

— А скільки вам платив Прусь, за те, що під час війни ви переховували все, що він награбував? — зненацька запитав Козюренко.

— Не платня — сльози… — поскаржився отець Юліан та й осікся: звідки цей слідчий знає, що Прусь привіз до нього трофеї?

Якої серйозної помилки допустився тоді отець Юліан. Вони з Прусем поділили все навпіл: кілька відрізів сукна, білизну, купу німецького обмундирування, золоті обручки й годинники… Прусь кинув до своєї скрині, яку тимчасово залишив у отця Юліана, кілька картин, сказавши, що виміняв їх на базарі за дві буханки хліба. Отець Юліан подумав, що то якісь дешевенькі копії, і навіть не глянув на них… Хіба він знав, що Прусь потягнув з німецької машини ящик із справжніми шедеврами мистецтва? Власне напівписьменного Василя Пруся більше цікавили інші трофеї, і на картини він поласився тільки тому, що командир партизанського загону, розповідаючи бійцям про значення операції, особливо наголосив на цінності полотен, що їх вивозили фашисти. Та все ж отцю Юліанові, який кохався в живопису і збирав картини, вирішив не казати, де добув їх справді.

— Ну, так уже й сльози! — іронічно мовив Козюренко. — Ви людина практична й свого нікому не подаруєте.

Канонік відповів