«Портрет» Ель Греко - Ростислав Феодосійович Самбук

— Та не аварія це… — Козюренко досадливо махнув рукою. — Значно серйозніше — вбивство!

— Що? — Отець Юліан повернувся усім тулубом. — Яке вбивство?

— Та не хвилюйтесь, отче, — мовив Козюренко. — У вас усе гаразд — повне алібі.

— А я й не хвилююсь. — Канонік замкнув великий замок на дверях гаража. — Збили когось машиною? — поцікавився.

— Та ні, сокирою зарубали…

— Як сокирою? — Шкіра на чолі в каноніка взялася зморшками. — При чому ж тут автомобіль?

— Та поблизу будинку вбитого бачили «Москвича». Якраз двоколірного, синьо-білого. От ми і перевіряємо…

— Сподіваюсь, я не схожий на вбивцю, — осміхнувся отець Юліан.

— Авжеж, — підтвердив Козюренко. — Так, сержанте? — обернувся до Владова.

Владов дивився широко розплющеними очима.

— Порядок… — нарешті видобув із себе.

— І кого ж убили? — поцікавився канонік.

— Та не у Львові… у райцентрі — Желехові… — Козюренко говорив недбало, наче ця справа набридла йому й взагалі ламаного шеляга не варта. — Якогось заготівельника, чи що… Як його? — запитав у Владова, не зводячи погляду з каноніка. — Ага, згадав, Прусь Василь Корнійович.

— Що?! — отець Юліан упустив ключа. — Як ви сказали?

— Прусь Василь Корнійович… А ви що, знали його?

— Василь Корнійович… Не може бути… — пробелькотів отець Юліан розгублено.

— Відповідайте, ви знали Пруся? — схопив його за руку Козюренко.

— Так, звичайно.

— Тоді… — Козюренко підняв ключ. — Доведеться вам, громадянине Боринський, поїхати з нами в управління.

— Це якесь непорозуміння! — запротестував отець Юліан. — Дикий збіг обставин.

— Там з'ясують, — мовив Козюренко суворо. — І прошу вас, громадянине, без ексцесів. Сержанте, підженіть машину.

Вони довезли каноніка до міської міліції й залишили під наглядом чергового. Козюренко зайшов у кабінет начальника, викликав слідчого з карного розшуку. Вони швидко домовилися щодо процедури допиту, і черговий привів отця Юліана.

Козюренко сів так, щоб бачити обличчя каноніка. Відкинувся на спинку стільця і всією своєю позою підкреслював формальність цього допиту.

А слідчий вів допит за всіма правилами: прізвище, ім'я, по батькові, дата й місце народження, ще багато таких самих запитань, що передують одному-двом основним, заради чого вся ця процедура фактично й ведеться.

Канонік відповідав не поспішаючи, грунтовно і ясно, підкреслюючи своє схиляння перед законом і в даному конкретному разі — перед його конкретними представниками. Дізнавшись про основні біографічні віхи отця Юліана, слідчий поцікавився, де й за яких обставин познайомився канонік із Василем Корнійовичем Прусем? Той відповів, що справжній пастир душ людських завжди перебуває у близьких стосунках із своєю паствою — отож він знає не тільки Василя Корнійовича Пруся, а також його батька й матір, як і багатьох інших парафіян. Чи зустрічались вони під час війни? Звичайно — жити в одному селі й не зустрічатися! Щоправда, потім Прусь — отець Юліан натякнув, що не без його таємного благословення, — вступив до загону героїчних народних месників, і аж до приходу визвольних військ у селі не появлявся. Сам отець Юліан не зміг установити контакти з партизанами. Але ж, визнав за можливе додати, один воює зі зброєю в руках, інший — словом…

Слідчий обірвав суворо:

— Отже, ви твердите, що під час окупації не зустрічалися з Василем Корнійовичем Прусем після того, як він вступив до партизанського загону?

Канонік відповів твердо:

— Ні. Жодного разу.

— А якщо подумати?.. — почав традиційне в таких випадках зондування слідчий.

Та отець Юліан категорично заперечив:

— Мені нема чого думати, і я пам'ятаю, що відповідаю перед законом.

— Так і запишемо, — згодився слідчий. — І коли ж ви бачилися з Прусем востаннє?

— Зовсім недавно, — відповів канонік. Приклав руку до чола. — Стривайте, коли ж це було? Так, за два-три дні до моєї хвороби, здається, п'ятнадцятого. Точно, п'ятнадцятого, бо я в той день казав проповідь. Василь Корнійович завітав до нашого собору й підійшов до мене.

— Про що ж ви розмовляли?

— Пусте, — махнув рукою отець Юліан. — Я навіть не пам'ятаю, про що. Про родичів, про колишніх односельчан. Від таких розмов у пам'яті мало що лишається…

Це було логічно, і слідчий не міг не згодитися з каноніком. Запитав тільки:

— Ви не домовлялися з Прусем про цю зустріч?

— Ні.

— А чи знали ви про шахрайство Пруся? — раптом втрутився Козюренко. — Мерзотник, кажуть, награбував понад сто тисяч!

Слідчий незадоволено подивився на нього, навіть підніс руку, немов застерігаючи.

— Невже сто тисяч! — сплеснув руками отець Юліан. — Боже мій, страшні гроші!

— Страшні, — ствердив Козюренко, не звертаючи уваги на слідчого. — Два будинки мав, мерзотник, один у Желехові, другий у Львові. Правда, один ніби належить коханці… Розумієте, коханку утримував, а до вас на прощу ходив. Отак люди влаштовуються! — зареготав.

— Ай-яй-яй, як негарно! — похитав схожою на кавун головою отець Юліан. — Не сподівався від Пруся. Червоний партизан, — промовив піднесено, — і сто тисяч, два будинки, коханка! Свята церква засуджує його!

— Та ще й який будинок! — Козюренко навіть підвівся на стільці. — Двоповерховий і в гарному районі, на розі Гірської і Тополиної. Коханка збирається половину будинку комусь найняти…

— Це, товаришу капітан, не стосується справи, — нарешті обірвав його слідчий. Обернувся до каноніка. — З протоколу, підписаного вами, з'ясовується, що з вісімнадцятого по двадцяте травня ви хворіли й нікуди не виходили з квартири вашої сестри?

— Атож, — кивнув канонік.

— Доведеться мені самому оглянути квартиру, — вирішив слідчий.

Капітан автоінспекції сприйняв це як недовіру до себе й невдоволено закусив губу. Але не заперечував. Він сам сів за кермо, і «Волга» з жовтою смугою вздовж кузова запетляла по вузьких львівських вулицях у напрямі Високого замку.

Козюренко довіз слідчого і отця Юліана до будинку на Парковій, та сам вирішив уже не йти з ними. Постояв біля