Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

Ліза здивовано подивилася на старого.

Його прихильність її не дивувала. Гастінґс давно був знайомий із її батьком — звідси і таке тепле ставлення до неї. Та все ж…

Гастінґс не з тих, хто здаватиме важливу інформацію комусь, коли може опрацювати її сам. Старий професор хоч і був у літах, але амбіції, як і раніше, мав молодечі. Брався за усе відразу. Серед науковців Британського музею навіть гуляло прислів’я: «Не марнуйте часу, то є Гастінґсова монополія».

— У мене є кілька унікальних видань, — продовжив професор, стишивши голос. — Вони потрапили до нас у бібліотечні фонди випадково… Здається, два роки тому у Лондоні жорстоко вбили якогось російського емігранта, у минулому — дуже поважного пана… Оглядаючи його помешкання, поліція випадково надибала потаємний сховок, а у ньому — старовинні книги. Ну і принесли до нас. Бо куди ж іще?

Ліза зацікавлено повела бровами.

— То були старовинні церковні книги, якісь історичні зібрання, які самі по собі уже представляють неабияку цінність… Я приймав ті раритети і міг легко вдати, — усміхнувся Гастінґс, — що вони ніколи не потрапляли до наших фондів, бо поліціянтам головне було їх здихатися. Убивство було гучним, тож перейматися стародруками у поліції не мали ні часу, ні бажання. Ви розумієте, Елізабет, я міг тихо забрати усе собі, до власної приватної колекції. Та не посмів. До того ж… подумав, що убивство того росіянина могло статися саме через ці старовинні книги… Можливо, їх шукали поспіхом, та не знайшли. Наші телепні зі Скотланд-Ярду навіть не подумали про такий мотив, привезли ті стародруки до музею та й по всьому. А я подумав. Бо усі ці книги об’єднувала одна дивна особливість…

Гастінґс замовк, хитро поглядаючи на Лізу з-за скелець своїх старомодних окулярів.

— Яка особливість? — перепитала Ліза.

— Гм… — Гастінґс тягнув інтригу. — Ходімте, я усе вам покажу.

* * *

Кабінет Гастінґса тільки на перший, побіжний погляд видавався геть захаращеним.

Важкий запах старого паперу і пилу змусив Лізу закашлятися. У такій науковій «норі» довго перебувати було небезпечно для здоров’я… та Гастінґса це, схоже, мало хвилювало.

Архівні короби, книги — нові і стародруки, принесені науковцем для вивчення та дослідження із фондів бібліотеки, лежали тут усюди. Але попри все кожна річ була на своєму, призначеному їй місці. Наче ноти складної партитури для струнного оркестру — усі ці розгорнуті фоліанти у шкіряних палітурках та важких обкладах, згортки понівечених від часу рукописних сторінок, малюнки, нотатки на окремих аркушах, закладки та навіть запилюжені білі рукавички й інструмент для перегортання сторінок, недбало покинуті на письмовому столі, складали єдину, цілісну, зрозумілу і чутну лише професору Гастінґсу мелодію.

— Нічого не чіпайте! — просто з дверей попередив Елізабет науковець. — Сідайте отам! — вказав їй на глибокий, пошарпаний, мабуть, ще Едвардіанської епохи фотель. — Я зараз усе вам покажу сам…

Він пошкандибав до велетенської, вщент заповненої книжками шафи, полиці якої обплітали протилежну стіну кабінету, й обережно дістав кілька згортків шарлатового оксамиту.

У ньому лежали книги, старовинні рукописні книги.

Ліза взяла до рук одну таку, обережно перегорнула кілька крихких сторінок і з подивом зрозуміла — сторінка була охайно списана зрозумілою їй мовою!

Саме тією, якою навчав її Марко читати й писати. Українською!

Вочевидь, Гастінґс не дуже розумівся, тому й прийняв ці кириличні тексти за російськомовні!

— Ні! — похитав головою старий. — Ви не там, Елізабет, дивитеся! На самому початку! Поверніться назад!

Ліза слухняно перегорнула сторінки у зворотньому напрямку і побачила на першій, титульній, дивну сигнатуру. На тлі хреста — щит із білим полем, прикрашеним монограмою Ісуса Христа поміж літерами Альфа й Омега. Щит довкола обвивала темна стрічка з написом:

«Не умолкну ради Иерусалима и ради Сиона не успокоюсь…»

— Ну, як вам? — з хитрою посмішкою поцікавився Гастінґс. — І отакі сигнатури на усіх тих книгах!

— І що це означає? — запитала Ліза. — Сигнатура якоїсь приватної бібліотеки? Що це може бути, пане Гастінґс?

Той задоволено хихикнув.

— Ні, пташечко моя, це не сигнатура приватної бібліотеки. Це знак, символ… Як би вам пояснити, Лізо… Це символ одного давнього російського товариства. Напівтаємного… Відомого як «Историческое Православное Палестинское общество», або «ИППО». Ось… бачите? Ці літери написані від руки ближче до корінця… Я, Елізабет, знаю вісім мов, серед яких навіть перська, однак російську так і не опанував. Тому для мене ці книги закриті. Я не можу їх прочитати! — розвів руками Гастінґс. — Довіряти абикому їх я теж не можу… Допоки живий, у всякому разі. Ви ж чули отой недолугий жарт про мою «монополію»! — усміхнувся він. — От і виходить, що я — старий вчений дурень, який «і сам не гам, й іншому не дам».

Ліза схвильовано ковтнула важке, пропахле запахом старого паперу повітря.

— Але, — продовжував Гастінґс, — мені відомо, що ви володієте російською…

Ліза відкрила рота, аби заперечити, бо вона вивчала українську, а не російську… та вчасно замовкла, зрозумівши, що краще промовчати.

— Ми з вами не чужі люди, Елізабет Сеймур, — додав старий науковець. — Ви — донька мого давнього приятеля, тож я подумав…

— Що я могла б допомогти вам у дослідженні цих стародруків? — обережно запитала вона.

Гастінґс похитав головою.

— Частково — так. Але окрім цього є ще дещо… Озирніться навколо! — проказав він. — Бачите цей хаос?

Ліза слухняно кивнула головою.

— А тепер подивіться на мене, старого! — знову гмикнув професор Гастінґс. — Як гадаєте, дівчинко моя… Розпочавши скільки неймовірних проектів й досліджень, я встигну усі їх довести до кінця?

Елізабет мовчала. Звісно, таке не під силу було б навіть їй, набагато молодшій віком… На дослідження фондів бібліотеки Британського музею можна витратити ціле життя, і не одне!

— Я хочу передати вам усі свої напрацювання! — урочисто проказав Гастінґс. — Але спочатку ви маєте довести, що гідні такої моєї довіри.

Елізабет схвильовано видихнула.

— Професоре Гастінґс, а що я маю робити? — запитала вона.

— Для початку, — вів далі Гастінґс, — опрацювати усі оті десять книг із сигнатурами «Палестинского общества» і скласти змістовну довідку по кожній. Зможете?

Елізабет завагалася, але тільки на мить.

— Так, професоре! Зможу!

— От і чудово! — ляснув долонею по столу Гастінґс. — Якщо так — вважайте, ми із вами, моя пташечко, уклали таємну угоду! Ви станете правонаступницею усіх моїх напрацювань! І я із радістю передам вам усе, що маю.

— Але… — похитала головою Елізабет, — це не коректно… неправильно! Ви знаний історик… Я не присвоюватиму собі ваші напрацювання!

— Ха! Не тіштеся наперед… — суворо мовив Гастінґс. —