Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

од світу, відтак і світ ставав для мене повабний. Хто зна, думалося мені, а може, я в цьому світі не порошинка і не тля, може, і я колись зможу дотягтися до сильних миру чи принаймні наблизитися до них. Матиму власний екіпаж та особняк, а в ньому позолочені сервізи, і жінка моя ходитиме в дорогих хутрах, а я дозволю собі позирати на інших спогорда. Може, досягши цього, здобуду справжню гармонію та лад у душі і тільки посміюватимуся над тим, що колись вигадував чудну втечу від себе. Моя казкова здатність розкладатися на видимого й невидимого послужить мені для здобуття службової кар'єри, бо досі, хоч і дбав я про добру репутацію, але тільки для того, щоб мати право на самотність. Здобувати ж кар'єру – це активно діяти, це зіштовхувати тих, котрі стоять на заваді, й подобатися тим, від кого залежить доля твоя. Ковнірчук – ось достойний приклад для наслідування. Але Ковнірчук – мала птиця у лісі людей, далі посади директора гімназії його думки не летять, а я, при моїй здатності, міг би сягти вище. Даремно піддаюся впливові здитинілого Миколи Платоновича, того, котрий мав усе, про що можна мріяти, і котрий від усього відрікся. Він нестримно котиться донизу, цей міський дивак, і хай хтось його шанує, я знаю інше: ніхто йому не заздрить. Справжня ж людина – це та, подумалося мені, кому заздрять, хто володіє, а відтак володарює…

Охоцька посковзнулася, і я змушений був підтримати її.

– З вас поганий кавалер, – сказала вона, притуляючись до мене.

– О пані! – мовив я, почуваючи себе власником та володарем.

Я тримав її під руку і відчував ніжне жіноче тепло. І мені стало раптом байдуже, яка жінка біля мене: та, в яку збирався закохатися, чи ця, на яку вже й не дивився. Володіти і владарювати, подумав я, – це мати владу і над жінками, знову-таки, як уміє це робити Ковнірчук. Як воно просто тоді сталося: він прийшов до цієї Охоцької, і вона, як песик, покірно побігла за ним.

Ми вже зайшли у двір, і я відчув невластиву собі сміливість та відчайдушність. Коли вона так легко піддається, чому маю її відштовхувати.

– А що, пані Охоцька, – сказав я, по-півнячому наступаючи на неї грудьми. – Може б, пішли до мене й трошки собі побалакали?..

Охоцька раптом відскочила від мене, її обличчя стало старе й лихе.

– Що ви собі дозволяєте, пане Сатановський! – крикнула вона. – Оце такий добропорядний жених!..

Я згоряв серед подвір'я, наче хтось мене підпалив. Не дивився вже на Охоцьку, а боком-боком пробирався до дверей.

– От я розкажу про вас Ковнірчуку, – сказала Охоцька. – Всі ви, чоловіки, кобелі бридкі! Стереглися б краще, щоб вас не водили за носа, як придурків!..

Але я її не слухав. Шмигнув у відчинені двері парадного і з гримкотом помчав під залізні сходи. Внизу я почув чи схлип, чи сміх, і в серце мені ввігнався гострий ніж – я раптом зненавидів ту шльондру, що, певне, потішається наді мною.

Двері заплеснув так, аж стіни затремтіли, і тільки тут, одрізаний від світу, відчув, як трусить мене лихоманка. В тілі не чув анітрохи сили – не йшов, а волочився у темряві. Очі мої були заплющені, і я промацував перед собою дорогу руками – був сліпий. Здається, я й плакав, бо чомусь мокре стало в мене лице; можливо, я йшов отак, навпомацки, до прірви, яка от-от розверзеться піді мною і навіки мене проковтне. Мені було бридко й соромно, і, щоб позбутися цього, я почав цідити крізь зуби прокляття. Це трохи допомогло, і я здатний став запалити свічку. З оцією-от свічкою у тремтливій руці я підійшов до дзеркала і побачив там когось сіролицього, з бридкою усмішкою, з пелехатим волоссям – стояв супроти мене й глузував.

– Згинь, проклятий, згинь! – крикнув я тонко. – Згинь, бо розіб'ю тебе!

Тоді я побачив зображення інше. Стояв у склі блідий і переляканий чоловічок з краплинами поту на чолі, з розширеними очима й тремтливими вустами.

– То що, владарю й володарю, – сказав саркастично, – дістав по мармизі?..

Через кілька днів я вдягнув парадну мундирну пару і, до лаючи внутрішній спротив, рушив на візитацію до Фридериксів. їхній будинок на Рудинській вулиці виглядав, Я фортеця: обмурований кам'яним парканом, посиланим зверху склом битих пляшок. Ворота і хвіртка були старі, але добротні і щільно припасовувалися до кам'яних мурованих стовпців. Я смикнув за ручку дзвоника і, певне, там, у будинку, заметушилися й забігали. У хвіртці прочинилося віконечко, в яке визирнуло блискуче око, і я сказав тому окові, що Киріяк Автомонович Сатановський просить хазяїв, тобто мадам Фридерикс, прийняти його. На це слово хвіртка з рипінням одчинилася, і я пішов по вистеленій гнейсовими плитами доріжці до ганку трохи полущеного, але ще цілком пристойного будинку. З тильного боку споруди був, очевидно, сад, бо дерева протягували віти аж над дахом, ніби тримали дім у гнучких кострубатих пальцях. Із розчинених дверей парадного висувалася роздольна постать господині, яка цвіла до мене доброзичливою усмішкою, я ж скинув форменого картуза і приклався до її гарячої, як виявилося, й пухкої руки.

– О, ми не сподівалися вас так рано, – сказала вона, а за спиною в мене стояла, щасливо викругливши очі й розтуливши рота, покоївка, яка і впустила мене в це обійстя.

– Софія ще трохи не готова, – сказала мадам Фридерикс, вводячи мене у вітальню і садовлячи до фотеля, якому було, певне, стільки ж років, як і її дочці. Сама вона сіла навпроти, і ми почали говорити щось таке, що не мало ніякого значення й інтересу ні для мене, ні для мадам: про погоду, вчорашній сніг, про те, що дівчата й досі під враженням від чудової вечірки у Ковнірчука; відтак мадам Фридерикс почала розхвалювати й самого Ковнірчука, як мого начальника, і я, через те, що він мій начальник, нічого супроти того заперечити не міг, тільки подумав, що ота сіра машкара, яка мені привиділася кілька днів тому в дзеркалі, все-таки подобала не на мене, а на директора гімназії.

Ми все виповіли і змовкли, дивлячись одне на одного, всі слова раптом позникали, на що я прокашлявся, як це годиться чинити в подібних ситуаціях, а мадам Фридерикс чемно поцікавилася, чи часом я не застудився, сповістивши, що минулого тижня в неї був такий самий кашель і що на такий кашель добре випити малини й липового цвіту, і що вона зараз накаже подати самовар, а до чаю чудового