Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

малинового варення, яке, певна річ, варила Софія, бо в неї виходить воно куди ліпше, ніж у самої мадам Фридерикс; на що я відповів, що буду безмірно щасливий попробувати того варення, бо це теж має значення, хто його варить, – при цьому я подумав, що чим ближче дівчина до критичного віку, тим ліпше вдаються їй варення. Краєм ока спостеріг, що у вітальні не тільки фотель, у якому сидів, має стільки років, скільки й Софія, але й уся решта меблів, і що ці меблі колись були добротні, а може, й модні, і що мій батько навіть не мріяв про такий гарнітур. Ще я помітив досить багато куряви в кімнаті, але це виглядало навіть поетично, бо та курява мило поблискувала, кружляючи в сонячних стягах, що падали із вікон. У кутку стояло фортепіано, і, побачивши, куди я дивлюся, мадам Фридерикс сказала, що на фортепіано грає і одна дочка, й друга, і вони так люблять музичити, аж я висловив бажання послухати їхню гру, адже й сам люблю музику, сказав я, хоч це була неправда; ні, сказав я, до співу даних не маю, але слухати… ну, звичайно: одна річ слухати, а інша – відтворювати звуки. Коли ж співає ніжний голосок, треба бути останнім бовдуром, щоб не зворушитися; я люблю слухати, коли грають і співають. Мадам Фридерикс у молодості співала так, що її запрошували на вечори до губернатора; яке коріння, таке й насіння, сказав я; Софію, правда, до губернатора не запрошують, але в неї аніскілечки не гірший голос, ніж був у неї, мадам Фридерикс; я, звісна річ, повірив у це, бо мені ще на вечорі в Ковнірчука сподобався її голос – вона так м'яко й ніжно балакає: можна уявити, яка то розкіш, коли той голосок заспіває; а коли заспівають вони вдвох, Софія і Наталя, то вже нема мови – вони в мадам Фридерикс, як близнята: чи не правда, що вони дивовижно схожі? Вони схожі на вас, мадам Фридерикс, сказав-я, на що мадам зацвіла усмішкою; здається, вони ще більше на неї будуть схожі, коли досягнуть її літ. Але цього я не сказав та й не дуже вразився з такої думки; мені раптом стало в цій віталеньці затишно, цьому сприяли й срібні порошини в сонячних стягах; бо де такого нема, хіба то обжитий дім? Я й цього не сказав, зате похвалив фіраночки на вікнах, а що дістав незагайну відповідь, що ці фіраночки вишивала таки Софія, змушений був згукнути вражено й піти їх почіпати; зрештою, нічого дивного, що достойностей у Софії виявилося більше, ніж я сподівався; на жаль не міг нічим похвалитися щодо власної персони, на що мадам Фридерикс відказала, що то жіночі достойності, а з мужчини такого не опитується, аби він був добрий та роботящий, щоб його шанували, а шанують передусім за доброту й роботящість, у чому я подумки засумнівався, але перечити мадам Фридерикс не посмів, тільки оповів відомі побрехеньки про великого князя Костянтина, який начебто сам чудово вишивав.

Уже пора було б з'явитись і Софії, але її все ще не було, отож я знову почав обдивлятися вітальню, шукаючи, що б іще похвалити, бо виявляти компліменти панні, яка тобі сподобалася, – річ солодка; мадам Фридерикс тонко це відчула й почала вихваляти кулінарні здібності дочки, зауваживши: в цьому вона старомодна і вважає, що жодна кухарка не справиться так любо з обідом, як гарна господиня, з чого я виснував, що кухарки вони не тримають; зрештою, і мої батьки не тримали кухарки, хоч і в дворянстві числилися. Мої панські настрої, які відчув повертаючись із вечірки у Ковнірчука, тут, у цій скромній віталеньці, зникли, але мені було цілком затишно. Ця родина знала колись ліпші часи, але ті ліпші часи давно для них легенда, відтак і витребеньок у моєї майбутньої жінки може бути менше; отож я залюбки вислухав розповідь про пироги, які так любить власноручно пекти Софія; око моє при цьому стояло на зачинених дверях, з яких сподівався й появи, бо за ці кілька днів враження від панни розмилось, а це для початку кохання недобрий знак; здається, винувата в тому була навісна Охоцька, яка так безнадійно зіпсувала мені той чарівний вечір. Тому-то я й хотів оновлення й очищення, а це могло прийти тільки разом з тією, котра випромінює від себе лагідні й закличні струми.

Нарешті я дочекався сподіваного: зарипіли двері, але не ті, на які дивився; я різко крутнувся в фотелі; входила в кімнату юна, ніжна істота. З гарячими рум'янцями на щоках, з ніжним вологим зором і з ледь-ледь позначеною на вустах усмішкою. Мене підкинуло на фотелі, і я кинувся назустріч тій істоті, щоб поцілувати в неї ручку, а коли торкнувся вустами запашної, атласної шкіри, відчув, що таки переможений; що я, можливо, й закоханий; що дурна історія з Охоцькою – тільки неприємний сон; що всі мої іронічні висновки щодо цього сімейства й дому – тільки вислід моєї колишньої злостивості, бо насправді все у світі гарно й любо; бо все, згублене в собі, може повернутися, для того не так уже й багато потрібно. Запраг я безумного забуття, а це при моїй повсюдній тверезості неабищо.

– О панно! – вигукнув патетично. – Ви образ ясного ранку!

– Ну що ж, – задоволене сказала мадам Фридерикс, начебто комплімент щодо ранку (його я придумав по дорозі сюди) стосувався і її. – Ти, люба моя, забав гостя, а я піду розпоряджуся щодо чаю.

Вона шумко встала, сколихнувши повітря віталеньки, від чого срібні порошини заметались у сонячних стягах майже з відчаєм, а я раптом утопивсь у глибоких карих очах, що зазоріли до мене ніжно й прихильно. Мадам Фридерикс вийшла, а замість неї в дверях з'явилася, також усміхнена, молодша її дочка Наталя…

Наталя взялася награвати, а Софія, ставши у позу, заспівала, голос у неї був маленький, але виводила вона з усією серйозністю та старанністю, зовсім так само, як колись танцювала. Я сидів у фотелі, а коли мені це випадає, мимоволі розслаблююся і стаю благодушний; окрім того, мав змогу детальніше роздивитися співачку, бо коли людина співає, на неї годиться дивитися. Це було заняття цілком приємне, але мені раптом стало жаль, що дівчина мусить так старатися. Прийшов якийсь із вулиці (те, що ним виявився я, чиста випадковість), і їй доводиться вдавати, що вона любить і шанує все, що належить любити й шанувати в цьому світі, хоч з усього видно, до