Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

музики особливої пристрасті не має, як і її сестра (про мене вже й говорити не доводиться). Але ми вдаємо із себе старанних і серйозних, а що так чинити годиться, дивно було б, щоб нас це вражало. Софія відспівала, і я гаряче зааплодував, так само гаряче зааплодувала в дверях і мадам Фридерикс. Панна зробила мені кніксен, і вони з сестрою помінялися місцями: тепер грала Софія, а співала Наталя. Результат, здається, був той самий: Софія, граючи, збивалася, а Наталя старанно виводила мелодію кволеньким голоском. Тембром той голос майже не різнився від сестриного; здається, мадам Фридерикс мала рацію: вони були як близнята. І я почав відчувати дивну річ: однакові почуття охоплювали мене, коли дивився на ту й ту, а може, однаково в них закохувався. Я, звиклий до власного роздвоєння, бачив таке ж роздвоєння й тут: видимій моїй половині подобалася Софія, а невидимій Наталя; зрештою, Софія дивилася на мене, як на щось (й належне, а Наталя тільки з цікавістю. Вони й пахли однаково, це відчув я ще раніше, коли з чемності цілував руку й Наталі; ні, все-таки немале добро сидіти отак у м'якому фотелі в затишній віталеньці й помічати, що всі три жінки упадають біля тебе й прагнуть тобі сподобатися, відтак і догодити; я мимоволі набирав поважного і статечного вигляду й позирав на них з теплою прихильністю, а вони грали й співали – ламано дзенькотіли милі звуки фортепіано: хай і вдаємо ми трохи не тих, ким є насправді, але нас обіймають хвилі злагодженості й тиші, а жіноча присутність – це і є гарантія такої злагодженості. Не міг стриматися, щоб солодко не примружитися й не усміхатися, бо вже майже вирішив оселитись у цьому домі або, коли мені не поведеться, забрати з собою його дух в образі однієї із цих милих дівиць, що, здається, й називається у світі коханням; мені також захотілося заспівати, замуркотіти й постукувати пальцями по підлокітнику фотеля, стримував мене тільки невеликий сумнів у власних музичних здібностях, та й не годилося мені перебивати дівочого співу. Через це всю енергію і весь захват я виявляв через плескання в долоні, і дівчата робили мені кніксен уже не соромлячись; інколи я дозволяв собі скочити й побігти чоломкнути чиюсь ніжну ручку: однаково шанував і співачку, й піаністку; від такої моєї гречності мадам Фридерикс розквітала, як півонія, і починала взахлин вихваляти дочок, не забуваючи виділити Софію, бо саме Софія призначалася мені. Силою мозкового напруження я теж почав віддавати їй більше уваги і вже був ніби наповнений святим сакраментом. Сьогодні, думалося мені, вже матиму приємні марення, відтак у життя моє увійде щось нове, досі незвідане, що достеменно прикрасить існування. Досі жив дивно: влазив у якісь чужі історії, долі й життя, а навіщо воно мені? Чи не ліпше тішитись із цього світу, любити і його, і всіх, а на болячки заплющувати очі, бо що я здатен одмінити: заробляю собі на хліб насущний і не звик до розкошів, та й ці дівчата такі самі, хай і знали колись ліпші часи. Я благішав і благішав, аж навіть почав побоюватись, що розтоплюсь у цьому фотелі, як грудка цукру в чаї, всотавшись у цей дім, як цукор у воду. І це, може, й справді так сталося б, коли б не зирнув учасно на мадам Фридерикс, а мадам дозволила собі в цей час поблажливо дочкам підморгнути, даючи їм знати, що вони таки талановито морочать мені голову. Я пожалів під цю хвилю мадам Фридерикс з її наївністю, адже її дочки не грали талановито свої ролі. Знали п'ять пісеньок і, проспівавши їх, розгубилися – не відали, чим бавити мене далі. Я ж, на догоду мадам Фридерикс, попросив повторити деякі номери, що вчинили вони охоче і так само старанно, притому помилялись у тих-таки місцях, що й першого разу. Не були настільки проникливі, щоб пізнати моє правдешнє ставлення до музики, бо не були ані освічені, ані розумні, – і це теж мені в них подобалося, бо що я робив би з жінкою, яка б тонко відчувала й розуміла мене? Дівчата доспівали ті номери, які бажав вислухати двічі, і Софія попросила дозволу вийти, тримаючи на вустах загадкову всмішку.

– О, сюрприз! – сказала мадам Фридерикс і милостиво кивнула. Софія вислизнула в ті ж двері, в які зайшла, а моя невидима половина мимоволі югнула слідом. Софія побігла на кухню, шелестячи парадною сукнею, а в дверях постала, зустрічаючи її, наймичка, яка відчиняла мені хвіртку.

– Спекла? – спитала Софія з таким хвилюванням, що в мене, видимого, там, у вітальні, заломилася брова.

– Ой панночко! – зойкнула наймичка. – Один вийшов добре, а другий підгорів.

– Давай того, що вийшов добре!

Софія кусала від хвилювання губу й нетерпляче пританцьовувала, а наймичка вийняла з печі пирога, який солодко запахтів, аж той дух досяг вітальні, і я, видимий, задоволене втяг носом повітря й засміявся.

– На жаль, Софія не могла доглянути пирога, – сказала, принюхуючись, мадам Фридерикс. – Боюся, чи наша покоївка не підпалила його трохи.

– За новими медичними даними, – мовив я, – підгоріле тісто вживають при лікуванні шлункових хвороб.

– Ви скажіть! – здивовано вигукнула мадам Фридерикс, а її молодша дочка трохи недоречно засоромилася, очевидно, згадка про шлунок прозвучала для її вушок, як невеличка непристойність.

У цей час Софія входила у відчинені двері, тримаючи у руках тацю з пахучим пирогом, її щоки палали геть-но так само, як і той пиріг, ззаду тупцялася цікава покоївка, бо їй, справжньому автору цього кулінарного дива, було цікаво, як пошанується її праця; окрім того, вона тягла готовий уже самовар. Мадам Фридерикс розставляла на столі чайний сервіз – стара, позолочена, досить витонченої роботи порцеляна, – я відзначив, що в цьому домі то єдина по-справжньому вишукана річ. Наймичка з гуркотом поставила самовар посеред столу й дістала за свою незграбність милостиву нагану, а я зробив картинний жест, вітаючи Софію, її рум'янці й пирога, який, уважалося, випекла вона сама. Від цього мого захоплення розцвіла найбільше покоївка, і я вперше примітив, що й вона молода, гарненька й чимось подобає на сестер Фридерикс, тільки вдягнена просто.

– Цей пиріг можна й не їсти, – сказав я. – Досить на нього подивитися – і вже маєш повне задоволення.

– Як так не їсти? – не зрозуміла мого комплімента мадам Фридерикс. – Він на те й пікся, щоб їсти.

Софія трохи поморщилася на явний виказ материної глупоти і всміхнулася до мене навіть чарівніше, ніж годилося дівиці, до якої вперше