Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

дочкою, що в них навіть однакової будови тіла – переді мною стояла жінка-гора. Кинув оком на партнерку: лице її зволожіло від танцю, але було миле і зрум'янене. Панна танцювала з такою старанністю, наче від того, як танцює, залежала доля всесвіту. Я й сам старався, в мене були по-молодецькому розгорнуті плечі, а голову тримав гордо – позирати ж на дівчину намагався по-соколиному. Отак ми й красувалися одне перед одним, а під кінець вечора я подумав, що, може, й справді варто полюбити цю панну – тоді мої вечори не будуть безнадійно порожні і заживу я, як усі люди, тобто влаштую гніздо, в яке носитиму їжу й запаси, обмурую його довкіл, захищаючись од влізливого світу, буде тоді мені затишно й тепло. Біля дітей наших воркуватиме ця мила істотка, а я, курячи сигару, милуватимуся з неї – напевне, тоді пізнаю, що мені в житті потрібно. Я іронічно всміхнувся на цю картину – смішна, сентиментальна й облудна. Не мені доказувати, що оці тихі гнізда, здебільшого, арена для довічної війни, лукавства й ошуканства, що те гніздо – тільки сильця, в які ловить світ нерозумних пташок, але як мило він те чинить І Як ніжно тремтить у моїй руці рука її, яке чудове обличчя засвітило до мене усмішку, яка, зрештою, глибока в мені виникає й солодка туга…

Немає нічого вічного у цім світі, не вічно цвіте квітка, подумалося мені, коли танцював finalе, але чи значить це, що треба зневажати й оминати ту квітку або ж затикати носа, щоб не сприймати чудового аромату? Хай за кожне задоволення треба гірко розплачуватися, але чи розумно те задоволення оминати? Чи не стане отаке оминання тою ж таки розплатою, але тільки без задоволення? «Що воно, що воно?» – скакала в мені думка у такт музиці – я танцював контрданс, моя партнерка була мила мені, я хвилювався, у мене вливався струм її тіла, і, хоч прилипли до мене холодні п'явки очей мадам Фридерикс, я раптом подумав: щастя людське не така вже марниця; любов у світі не таке вже посліддя – я, здається, починаю входити у гарячу червону купіль, і мені від того заспівує кров. Відвів Софію Фридерикс до її охоронниці й побачив, що та всміхається до мене не тільки вустами, але й очима, виявляючи цілковиту прихильність. Відповів їй таким же усміхом і чемно вклонився.

– Гарно танцюєте, – сказала мадам Фридерикс, вважаючи за потрібне таки висловити вголос прихильність до мене. – Зовсім нагадали покійного мого чоловіка…

Її очі посмутніли, але ненадовго, – віддавала гречну данину шани тому, про якого, певне, й думати забула.

– О, я недостойний такої честі, – мовив мій гречний голос.

– Чому ви у нас ніколи не буваєте? – спитав голос діловий.

– Не мав честі бути запрошений, – відповів гречний голос.

– У дім, де є дівчата на виданні, можна приходити без запрошення, – зауважив діловий голос. – Але не про те йдеться. Я бачу: ви милий, серйозний молодий чоловік…

– Дякую за честь, – сказав чемний голос, я помітив, що надто часто вживаю слово «честь»: чи не надмірне це улягання?

– Заходьте, будемо дуже раді, – мовив діловий голос.

– О, це мені велика честь! – сказав я, знову вживаючи «честь».

Зрештою, пішов у курильну кімнату, з цікавості залишивши біля цього сімейства свою невидиму половину; мати з дочкою таки заговорили про мене.

– Він, здається, серйозно підбиває під тебе клинці, – сказав діловий голос.

– Але мамо, він тільки молодший учитель, – мовив голос ніжний.

– Чи так уже тобі перебирати? – сказав діловий голос. – Директор гімназії вважає, що цей пан цілком достойний молодик і ніщо не перешкоджатиме йому вислужитися.

– Але в нього таке прізвище! – зойкнув ніжний голос. – Подумати тільки: пані Сатановська.

– Замовкни! – ущипливе сказав діловий голос. – Мені вдається, що тобі…

– Я нічого не кажу, – перебив ніжний голос, у якому також озвалися ділові нотки. – Хіба я що кажу?

– Мені його прізвище не вадить, – сказала мати. – Більше дбаю про твою добру репутацію у світі… Звісно, це партія не така вже завидна, але не доводиться перебирати…

– Знаю, мамо, – зітхнула Софія, – і не збираюся йому відмовляти…

– І розумно зробиш, – сказала майже погрозливо мати, і я відплив од них, бо підслуховувати таку розмову трохи й непристойно, їхня ж практичність мене аж нітрохи не вражала: на те і ярмарок, щоб на ньому приглядатися й торгуватись. Що ж до рефлексій стосовно мого прізвища, то я звик до того зі шкільних років та й батько мій ставився до того філософічне…

Я спокійно курив сигарету, коли до мене підійшов Ленсаль. Досі він різавсь у карти, а трохи вигравши, поспішив вигадати причину, щоб відійти від картярів.

– Готуєтеся вступити у сімейне життя, пане Сатановський? – іронічно спитав він.

– З чого ви взяли? – здивувався я.

– О, про це говорять усі, – засміявся Ленсаль. – Чи ви, як той хлопець, котрий ховає голову й гадає, що його не видно?

Засміявся й майже побіг у передпокій, щоб утекти зі своїм виграшем, а я пустив з рота синій клубок диму, котрий граційно розклався на колечка…

Йдучи додому, я змушений був супроводжувати Охоцьку, бо третій пожилець нашого дому, Міхневич, чкурнув раніше, та й не столувався він у вдови. Жінка була в шубі, хоч не новій, але добрій, у хутряній шапочці, а руки ховала в муфті.

– Ніколи не подумала б, що з вас такий добрий танцюриста, – сказала вона, косуючи в мій бік.

– Свого часу я брав уроки танців, – мовив я спокійно.

– Подобається вам Софія? – спитала Охоцька.

– Панна не з гірших, – зауважив я строго.

– О, я нічого не кажу! Коли б не її мати…

– Щось знаєте про її матір? – різко повернувся я.

– Добра, сердешна й чадолюбива жінка, – з усмішкою відказала Охоцька.

– Смієтеся з мене?

– Аніскільки, пане. – Вона зупинилася й подивилася на мене очима, повними сміху. – Просто чудно бачити вас закоханим.

– А мені чудно, що все так лізе людям на очі.

– Нічого дивного. – Охоцька вже йшла, не дивлячись на мене. – Такі справи цікавлять людей перш за все. То пікантний бік життя.

Я мовчав. Ішов і роздивлявся сніжини, які крутилися навколо. Ніч стояла тиха й запашна. Жінка, яка ступала поруч, була байдужа мені, зате відчував я ту, другу. Панну, з якою танцював цілий вечір. Тіло моє й досі було розчулене від того, і мені захотілося якнайшвидше прийти додому, зачинитися на всі замки, залізти у постіль і помріяти. Входила в мене світла хвиля, я розчинявсь у ній, починаючи втрачати звичну відчуженість