Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

– Ми побалакаємо з вами пізніше, – почув я голос слідчого. – Не заперечуєте?

Я скинув очима: переді мною стояло спокійне і так само посиніле обличчя. Слідчий пританцьовував на одному місці, а руки мав засунуті глибоко в кишені.

– Радий вам служити, – відказав я без особливого ентузіазму.

Двоє поліцейських принесли ноші і поклали на них убитого. Один із них схотів прикрити розплющені повіки, але нічого в нього не вийшло.

– Чи можу я вже йти? – спитав я у слідчого. – Перепрошую, але в мене уроки.

Слідчий хитнув, а я відчув, що коли б побув у цій промерзлій долині ще трохи, то таки зацокотів би зубами. Я пішов хутко і стрімко, намагаючись розігнати застояну кров. Зрештою поліз по крутій, обледенілій стежці, хоч трохи далі була пологіша: тією пологішою пішли поліцейські з ношею.

Я дерся під гору, ковзався, хапався за висохлий бур'ян, кілька разів падав – наче тікав від цього мертвого місця і від гострого духу смерті. Здавалося, вона йде слідом і за мною; так само, як я, дереться по крутій стежці, дихає мені в потилицю; дивний жах почав народжуватись у мені, а може, й відчай. Мені раптом стало гаряче, аж піт вибився на чолі, водночас зуби таки не стрималися й зацокотіли. Я кусав собі губи і язика, намагаючись стримати зрадливий трем, у горлі в мене застрягла іржава грудка, я обдер об каміння шкіру на руці, а смерть ішла за мною і йшла, лізла, хекала, важко дихала – костомашна, холодна, замерзла, хотіла схопити мене за одежу, тяглася до мене рукою; я поспішав і ліз по крутій стежці майже навкарачки, очі мої вкривалися каламутною плівкою, і я збагнув, що те іржаве в горлі – таки крик, і я зміг би легко звільнитися від цього наслання, коли б кинув його в кам'яну ущелину, хай би розбився об це каміння, як розбивається дзеркало, – на тисячу скалок та уламків і на тисячу відлунь. Але навколо товклося надто багато людей, і я поліз стежкою вже відчайно, бо збагнув: ще мить, ще секунда, і тіло відмовить мені – покочуся я назад у холодне, кам'яне царство, де чатує на мене холоднорота порожнеча, а разом зі мною, міцно вчепившись у мене, покотиться й сухокоста, яка ні на хвилину від мене чомусь не відступає.

– Чого це ви полізли по такій крутизні? – почув я раптом над собою голос.

Звів обличчя і крізь каламутну плівку побачив обличчя, оторочене білою шапкою волосся. До мене простягалася рука, довга, кістлява.

– Хапайтеся! – сказав Микола Платонович Біляшівський.

Я таки схопився за ту руку, і вона допомогла мені видряпатись у найкрутішому місці.

Я стояв і віддихувався, в очах мені спалахували зірочки.

– Знав цього вашого учня, – сказав Микола Платонович. – До речі, він вас любив…

Я озирнувся на Біляшівського трохи злякано, але він дивився вниз, де мертво лежала вкрита тонким, сірим льодком річка. І раптом фізично відчув, що мав переживати той хлопець, коли зірвався зі скелі. Побачив, як ріка хитається, а може, й крутиться, як гостро починає пахнути, свистить у вухах вітер, а тіло корчиться в передчутті смертельного удару. Я здригнувся і тільки тоді уздрів, що на мене дивляться добрі, старечі, оточені сіточками зморщок очі; цей чоловік, здається, мовчки співчував мені. Тоді щось схитнулось у моїй душі, і я раптом відчув себе малим хлопцем, і це прибіг до батька, а перед тим мене образили; сльози кипіли в моїх очах, перепечені й гарячі, я готовий був вибухнути плачем; щипало мені в носі та в горлі, і, сам не відаючи, як це сталося, язик мій раптом заговорив. Я поспішав висловити все, що знав і що відчував, оповідав, захлинаючись і ковтаючи слова; говорив я, нічого не притаюючи й не вигадуючи: все про цього хлопця, який, виявляється, любив мене; щось таке воістину чудне для мене – любив! Можливо, я повівся в цій ситуації не так, як годилося, можливо, мені не треба було відпускати його самого, а залишити в себе на цю ніч. Зрештою, одне я втаїв: не сказав тим співчутливим очам, що міг послати за хлопцем свою невидиму половину, міг відстрашити хлопця і відвести від цього гибельного місця. В цей мент, одначе, я й сам вірив, що тут годі було щось удіяти, адже не передчував лихого, бо останнім часом починаю руйнуватися і змінюватися й сам, і це фатально й невідворотно. Про все це я волів промовчати, щоб не подивився на мене мій співрозмовник, як на божевільного, але мій язик говорив та й говорив; виявилося, щоб оповісти цю елементарну історію про відвідання учнем учителя і про той останній вечір, коли він відкрився мені, стало потрібно безліч слів, і ці слова плуталися і ніяк не могли доладно зв'язатися. Інколи я позирав на Миколу Платоновича, але бачив супроти себе ті ж таки добрі й терплячі очі, і через це не міг зупинитися, а таки говорив. Ще ніколи до того не говорив я так багато, а коли оповів усе, коли всі слова вилились із мене, як вода із утопленика, я відчув невдоволення, бо, попри все, мені не вдалося розказати тим співчутливим очам нічого. Одне тільки знав: той жорстокий клубок у горлі розчинився і зник; крик мій перетворився, розсипався та розклався на всі оті слова, тому й стали вони, як уламки з розбитого дзеркала. До кожного речення я прикладав недоладне й кострубате «розумієте», бо хотів, щоб мене таки зрозуміли, – тільки так міг стати певний, що холоднорота костомаха, яка лізла за мною під гору, відстане від мене й покине: жах мене обіймав, безмежний і зимний, крижаний і засніжений жах!

– Давайте трохи пройдемося, – сказав Микола Платонович, в його голосі прозвучали сердешні нотки. – Все, що ви розказали, – речі немалої ваги.

Ми пішли від скель до соснового лісу; люди, які стояли неподалік, теж покинули свої спостережні пункти й помалу розходилися, як і ми, попарно, і також гомоніли. Мені знову стало холодно, і я звів комір пальта.

– Звісна річ, ви збираєтеся розповісти все це директору гімназії і порадитися, чи виносити сміття з хати?..

– Я вже його виніс, – сказав мій голос, зуби починали цокотіти.

– Нічого ви ще не винесли, – м'яко заперечив Микола Платонович. – Хочете послухати мою пораду? Я мовчав. Кусав губи, щоб збити дрижаки.

– Ті