Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

— На нас чекають Пентесті, ми не можемо не піти. Ну ж бо, Роберто, завтра ми будемо всі разом і відкриємо подарунки. Побачиш, що ми з татом для тебе приготували.

Дзвінок домофона перервав розмову.

— Гаразд, мамо, як хочеш.

Роберта, радісно збуджена у свої вісімнадцять років — свято проходило ідеально, — побігла до домофона.

— Я відповім! — кинула вона, випереджаючи типа, який проходив повз із тарілкою з гіркою маленьких піц і чомусь вирішив відповісти.

Батьки Роберти пройшли через залу.

— До побачення, хлопці й дівчата.

У відповідь прозвучало кілька вихованих «доброго вечора, синьйоро» та кілька більш фамільярних «па-па, Клавдіо». Якийсь хлопець, аж занадто вихований, порівняно з іншими, схопився з дивана, виструнчившись майже по-солдатськи. Матір подивилася на всіх разом, усміхаючись, і вийшла, кинувши загальне «розважайтеся» всім, вихованим і не дуже. Коли двері зачинилися, усі повернулися на свої місця і спробували, хто як міг, дослухатися до цієї поради.

— Яка Франческа?

— Джакоміні, блондинка така.

— Ага, то що їй передати?

— Нічого, відчиніть мені. Я її брат, маю залишити їй ключі.

Роберта натиснула на кнопку домофона, і потім, аби бути впевненою, що відчинила, натиснула ще раз. Пішла в кухню, взяла дві великі «кола-коли» з морозильника внизу. Вони були достатньо холодними. Вона підвелася, захряснула дверцята ногою й попрямувала до вітальні. Перетнулася з білявою дівчиною, яка розмовляла з хлопцем із нагеленим та зачесаним назад волоссям.

— Франческо, піднімається твій брат, ключі тобі несе.

— Ах… — це було все, що Франческа спромоглася відповісти. — Дякую.

І застигла з відкритим ротом. Нагелений хлопець дозволив собі злегка здивуватися.

— Франче, щось не так?

— Ні, все так, окрім того, що я єдина дитина.

Батьки Роберти, виходячи з під’їзду, наштовхнулись на групу збуджених хлопців, які, щасливо горлаючи, забігали на сходи з розмаху, перестрибуючи по три сходинки за раз і регочучи. Останній зупинився перед ними і зобразив щось на кшталт поклону. «Дбрвечір». І теж утік.

Малюк завжди так розважався, глузуючи з усіх підряд.

— Що це за шибайголови?

— Хтозна… Може, друзі того, з другого поверху, Маріно. Він тільки з непотребом і знається.

Заспокоєні цим припущенням, вони попрямували до своєї «Теми» з телефоном.

— Ось, це тут.

Сицилієць та Гак першими прочитали табличку під кнопкою на четвертому поверсі.

— Міккі, ні?

Прибіг захеканий Малюк.

— Так, а чого ми не поїхали ліфтом?

— Він був зайнятий.

Цієї миті двері ліфта відчинилися і вийшли два типи, схожі між собою: окуляри, сині піджаки й темно-сірі шейкові штани. Один із них дозволив собі виділитися: його сорочка була голубою й картатою, а не однотонною, як в іншого. Маленька демонстрація ексцентричності, яку, однак, одразу ж знищувала його краватка: така само жахлива, як і двоє дівчат, що їх супроводжували. Ця четвірка одразу ж перервала свою дурнувату розмову.

— Очманіть, які монстри!

Малюк віддихався. Більш екстравагантний тип зі слабким «вибачте» дотягнувся до кнопки і подзвонив. Двері відчинилися майже миттєво.

— Привіт, Роберто.

— Альвізе, ти запізнюєшся!

Він був покараний цим іменем вже від хрещення25.

— Марто, Джованно, заходьте.

Інші троє пройшли від сходового майданчика цим коридором мускулів.

— А це Джорджо.

Відрекомендував хлопця, який промовив дуже оригінальне «вітаю» і зайшов.

Роберта залишилась у дверях, дивлячись на групу цих дивних молодиків, м’язистих та розкуйовджених. «Вони вдягнені дещо кежуал», — подумала наївно.

— Чим я можу вам допомогти?

Малюк висунувся наперед:

— Я шукаю Франческу, я її брат.

Ніби за помахом чарівної палички Франческа з’явилась у дверях в супроводі нагеленого типа.

— І хто з вас є моїм братом?

— Я! — підніс руку Луконе.

Франческа ніколи не думала, що у неї є брат, принаймні такий. Або її мати мала роман з якимсь чудовиськом, або її тато брехав, коли заявляв про свої метр сімдесят зросту.

Полло також підняв руку.

— Я теж, ми близнюки, як у тому фільмі зі Шварценеггером. Він — той, що дурнуватий.

Усі зареготали.

— Ми теж брати, — загорлали інші, піднімаючи руки один за одним.

— Так, любімо одне одного.

Нагелений тип нічого не розумів. Про всяк випадок він нап’ялив на обличчя вираз, що пасував до його волосся.

Франческа відвела Малюка убік.

— Як тобі тільки на гадку спало прийти з усіма цими, га?

Полло, усміхаючись, поправив на собі куртку, але результат був такий самий прикрий.

— Це свято скидається на поминки, ми бодай звеселимо його трішки, ну ж бо, Франче, не злися.

— Та хто злиться? Тільки заберіться звідси.

— Гей, Мал, мені остогидло, можна?

Сицилієць увійшов, не чекаючи, поки Франческа відсунеться від дверей.

До нагеленого нарешті дійшло. Непрошені гості. І з цим проблиском розуму він відійшов і змішався зі справжніми гостями у вітальні. Франческа спробувала їх затримати.

— Ні, Малюче, ні, ви не можете зайти.

— Вибачте, можна, вибачте…

Невідворотно, один за одним, вони увійшли всі: Гак, Луконе, Полло, Кролик, Степ та інші.

— Ну ж бо, Франче, не будь такою, побачиш, нічого не станеться.

Малюк узяв її за лікоть.

— Принаймні можеш сказати, що ти тут ні до чого, це все провина твого брата, який притяг із собою оцю всю галайстру…

Потім, ніби злякавшись, що зайде хтось чужий, зачинив за собою двері.

Якийсь час непрохані гості тинялися хатою маленькими групками.

Луконе та інші майже одразу змішалися зі справжніми гостями, або принаймні спробували. Вони розсіялися вітальнею. Спочатку ні в кого не виникало питання, що ж це за типи у шкіряних куртках та джинсах.

Із дивними людьми вони знаються. Такою була найбільш поширена думка, і водночас найбільш секретна. У багатьох вона промайнула в голові, але не злетіла з жодних вуст.

Сицилієць та Гак у буквальному сенсі напали на буфет, напихаючись канапками із ковбасою, м’якими, із маслом, намащеним на верхню круглу частину булочки, — але не насолоджувались ними, а ковтали, не жуючи. Це було майже як змагання. А ще маленькі піци, інші канапки впереміш із тістечками та шоколадними цукерками. Зрештою Сицилієць заґлитнувся. Гак ляскав його все сильніше по спині, останній стусан був таким сильним, що Сицилієць закашлявся, вихаркуючи шматки їжі на рештки буфету. Більшість гостей, що стояли поряд, одразу ж згадали про дієту. Малюк зареготав, як навіжений. Франческа по-справжньому захвилювалася.

Кролик кружляв вітальнею. Він здавався уважним антикваром, брав дрібні речі, підносив їх до очей, роздивлявся відтиски проби, і,