Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

— Не скажу, бо інакше ти купиш собі таку саму…

— Мені все набридло, тож я пішла до Раффаеле із журналом, де бачила колір, що мені подобається, і сказала: «Ось, хочу цей».

— Я її розумію, він такий занудний. Достатньо подивитися, як він грає у джин.

— Я теж хотів на нього сходити, але ми тоді пішли до Джорджо та Даніели, які його вже бачили.

— Добре. Знаєш, що я тобі скажу? Поб’ємося на сто тисяч лір за кожний бал відриву наприкінці чемпіонату.

Трохи далі хтось на межі політичної фантастики розмірковував про ситуацію на Близькому Сході. Інший цитував невеликі уривки з останньої премії Стрега24, яку гортав час від часу у ліжку, потім забував на довгий час на шафці, а потім позичав другові, що був меншим інтелектуалом, зате більшим скнарою.

Клавдіо засміявся.

— Безперечно, Ферруччо — він такий. Я його знаю з дитинства, і він так і не змінився.

— А машина, з нею що сталося?

— Розбита. Непошкодженим залишився тільки телефон. Він з нього і подзвонив, щоб приїхали забрати.

Потім, слухаючи про мільйонні збитки, які зростали щоразу, коли хтось розповідав про цю фантасмагоричну дорожню пригоду, Клавдіо витягнув пачку «Мальборо» й закурив. Глибоко вдихнув дим, насолоджуючись. Це відчуття заполонило його, змусивши на мить забути про сердегу, який зіткнувся із Ферруччо. Тому типові пощастило набагато менше. Він не мав телефона в машині, а якби й мав, усе одно не зміг би ним скористатися. Можливо, потім, отримавши страхову премію, він міг би собі купити телефон, але з ким би він розмовляв? Дружина, на жаль, сиділа поряд із ним, а син…

— Якби вона була принаймні на сьомому місяці…

Даріо відзначався чорним гумором, але він усім дуже подобався, то ж і Клавдіо усміхнувся. Ще раз затягнувся і струсив попіл у попільничку, що стояла поряд.

— Гей, у тебе пречудова краватка.

— Дякую.

— Вона тобі дуже личить, правда.

Клавдіо з гордістю показав свою бордову краватку, а потім інстинктивно опустив цигарку і пошукав очима Рафаеллу. Роздивився навкруги, зустрівся поглядом з гостями, які щойно прибули, усміхнувся їм, вітаючись, потім, не знайшовши її, затягнувся ще раз, уже спокійніше.

— Дуже гарна, правда? Це подарунок Рафаелли.

Низенький столик зі слонової кістки, на ньому — оливки та фісташки у маленьких срібних полумисках. Витончена рука з добре доглянутими нігтями відкинула дві симетричні шкаралупки.

— Я хвилююся за дочку.

— Чому?

Рафаелла зуміла зобразити достатній інтерес, аби Марина продовжувала своє одкровення.

— Вона гуляє з одним нікчемою, неробою, який завжди вештається по вулицях.

— І як давно вони зустрічаються?

— Учора відсвяткували шість місяців. Я це дізналася від сина. Знаєш, що той зробив?

Рафаелла покинула фісташку, що ніяк не відкривалася. Тепер їй справді було цікаво.

— Ні, кажи.

— Він повів її у піцерію. Уявляєш? У піцерію на проспекті Вітторіо.

— Ну, ці хлопці ж ще не працюють, може, батьки…

— Так, але хтозна, що там за сім’я… Він притяг їй дванадцять м’ятих, бридких, крихітних троянд, із тих, що в них одразу ж опадають пелюстки, щойно ти їх принесеш додому. Напевне, він їх купив на світлофорі. Тож я сьогодні вранці її спитала: «Ґлоріє, це що за жах?» — «Мамо, навіть не думай їх викидати!» — «Та ні, що ти». Але коли вона повернулася зі школи, їх уже не було. Я сказала, що це зробила Зіуйя, наша філіппінка, то вона розкричалася, а потім вискочила з хати й дверима грюкнула.

— Щодо таких історій ти абсолютно не повинна їй протидіяти, бо інакше буде гірше, Ґлорія заноровиться. Дай їй спокій, воно саме все скінчиться. Якщо між ними така різниця… А потім вона повернулася?

— Ні, потелефонувала, що піде ночувати до Пірісті, тієї симпатичної дещо пишної білявки, дочки Джованни. Він — адміністратор у «Серфім», а вона зробила собі всюди пластику. Ну, зрозуміло, може собі дозволити.

— Правда? А так і не скажеш.

— Вони використовують оцю нову техніку, коли все натягується за вуха. І нічого не видно. Отже, вони можуть погуляти з Бабі? Я була б дуже рада.

— Та звичайно, жартуєш? Я скажу їй подзвонити.

Нарешті Рафаелла змогла добути фісташку, що була розкрита більше за інші. Фісташці довелося проміняти свою шкаралупу на її рот, хоча це й не був вигідний обмін.

— Філіппо? Рафаелла сказала, що вмовить Бабі залучити Ґлорію до свого кола друзів.

— А, дуже добре, дякую тобі.

Філіппо, моложавий чоловік зі свіжим обличчям, здавалося, також цікавився більше фісташками, аніж справами своєї дочки. Він нахилився уперед і взяв ту фісташку, яку Рафаелла вже була вибрала своєю наступною жертвою. Вона з підозрою подивилася за його вухами, шукаючи і в ньому знаки цієї несподіваної молодості.

— Привіт, Клавдіо.

— Яка ти гарна!

Ідеальна усмішка, «дякую», легкий дотик — і вона зникла між гостями, несучи свою копицю волосся, пофарбовану хною за принаймні сто п’ятдесят тисяч лір. Вона це навмисно? Подумки він повільно зняв цю довгу сукню і спробував уявити собі білизну, яка була під нею, але раптом засумнівався, чи було там що уявляти? У цю мить він побачив, що до нього йде Рафаелла.

Клавдіо востаннє затягнувся цигаркою і швидко загасив її у попільничці.

— Скоро почнемо грати. Будь ласка, не роби так, як завжди. Я стараюся, виграю, а потім ми виходимо на нуль, тому що ти програв. Якщо тобі не йде карта, коли ти вже давно не робив джин, то стукай.

— А якщо буде андер?

— Стукай, коли ти внизу.

Клавдіо стримано усміхнувся.

— Так, люба, як скажеш.

Цигарки вона не помітила.

— До речі, я ж тебе просила не курити.

Помилився.

— Одна-одненька нічого ж не зробить…

— Одна чи десять… Мені неприємний сам запах.

Рафаелла відійшла у бік зеленого столу. Інші гості вже були на своїх місцях. Вона геть усе помічає. Сідаючи, Рафаелла зверхньо глянула на жінку з хною за сто п’ятдесят тисяч лір. На якусь хвильку Клавдіо злякався, що вона вміє читати думки.

24 Тобто книжки, яка отримала премію Стрега — найпрестижнішу літературну премію Італії.

Тобто книжки, яка отримала премію Стрега — найпрестижнішу літературну премію Італії.

24

9

— Ми тебе привітаємо завтра в обід.

— Але, мамо, залиштеся