Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

— Гівняні бджоли! — волав він. — Нев’їбенно вже мені осточортіли!

І сів на своє місце. Всі підняли келихи за його здоров’я. Тип поскаржився й замовив собі іншу піцу. Власник надав її безкоштовно. Краще заплатити за одну піцу, аніж ремонтувати піцерію, — виправдовувався він потім перед дружиною.

Дівчина з «бумбоксом» зробила голосніше. Музика розлилася площею. Уболівальники Гака горлали на всі легені:

— Нумо, Але, нумо, відтискай, ти зможеш!

Степ та Сицилієць мовчали. Дивилися кожен на свого друга-ворога, що піднімався, тремтячи та відсапуючись, сантиметр за сантиметром, мить за миттю, у той час як крики посилювались: «Але, Але, Але!… » Хор, що співав осанну. Здавалося, він надає Гакові сили, у той час як його обличчя через неймовірні зусилля ставало все червонішим та пітнішим. Волосся прилипло до лоба, канали гарячого поту спускалися по шиї, намочуючи сорочку. Степ глянув на нього. Гак розплющив очі. Також глянув.

Степ зробив невеликий порух головою, дружній жест: нумо, майже прошепотів. Гак зрозумів, потім, тремтячи, похитав головою. «Ні, я більше не можу». На хвильку застиг. Потім передпліччя йому підломилися. Він різко впав, устигнувши лише повернути голову. Бахнувся грудьми на мармур. Здригнувся, потім завмер.

Тиша.

Знизу почулися вигуки розчарування. Музика здавалася Гакові далекою, перекрита його важким диханням. Обличчя приклеєне до мармуру. Він розплющив одне око, кліпнув і побачив те, що завдало йому найбільшого болю. Більше, ніж його забите підборіддя, ніж зболілі передпліччя, ніж утомлене серце. Ніби крізь туман, дещо матовий і молочний, він побачив, як суперники опустилися.

— Сто двадцять!

Опустилися швидко, уповільнюючись тільки наприкінці, до зіткнення з мармуром. Потім піднялися, відтискаючись із силою на руках, заганяючи туди, у передпліччя, все, що в них залишилось: гнів, гордість, волю. Всі ті речі, що його покинули.

Гак залишився нерухомим, випростаним на холодному мармурі, й насолоджувався цією крижаною поверхнею, свіжістю ночі, повільним відпочинком м’язів. Усвідомлював це почуття нормальності, власної звичайності, поразки. Тоді заплющив єдине око, яке міг заплющити.

— Сто двадцять один! Неймовірно, але наші двоє суперників продовжують у прекрасному стилі. Нам дуже прикро за Гака, який показав чудовий спортивний результат, але ми мусимо продовжувати. Сто двадцять два!

Степ і Сицилієць піднялися швидко, ніби знайшли в собі нові сили, нову енергію. Знову опустилися.

— Сто двадцять три!

Ритм пришвидшився. Ніби розуміючи це, Малюк замовк.

— Сто двадцять чотири!

Вимовляв тільки цифри. Швидко. Чекаючи, щоб піднялися, перш ніж промовити наступну.

— Сто двадцять п’ять!

І знову вниз.

— Сто двадцять шість!

Степ ще дужче прискорився, важко видихаючи.

— Сто двадцять сім, двадцять вісім!

Опускався й знову піднімався, одразу ж. Сицилієць слідував за ним, напружуючись, червоніючи все дужче.

— Сто двадцять дев’ять, сто тридцять! Неймовірно, хлопці!

Ніхто більше не розмовляв. Унизу запала тиша.

— Сто тридцять один.

Тільки музика фоном.

— Сто тридцять два…

Сицилієць зупинився на півдорозі, потім почав кричати, ніби його щось розривало зсередини. Хрипкий лемент пораненого звіра.

Степ глянув на нього. Сицилієць ніби вкляк. Тремтів і хрипко кричав, але передпліччя не хотіли його чути. Тоді видав останній рев, як поранений звір, у якого вирвали шмат м’яса. І невмолимо почав опускатися. Він програв. Група внизу закричала. Хтось відкрив ще пиво.

— Та-а-а-а-ак, ось новий переможець, це Степ!

Малюк підійшов до нього з привітаннями, у той час як Сицилієць ліг на мармур і дивився на нього заздрісно. Але Степ залишився угорі, поглянув на хлопців унизу, що вітали його. Гак сидів поряд, обхопивши руками коліна, й усміхався. Сицилієць, лежачи переможено, повертався до тями.

Тоді Степ прийняв рішення. Розподілив добре вагу на руки, потім потроху перемістився праворуч, переносячи всього себе на цю руку. Потім повільно, дивлячись уперед, прикривши очі, підняв ліву.

Площа затихла, ніби цей жест був командою. Із радіо — майже знак долі — полилася пісня «Springsteen» — «I’m going down»22. Степ усміхнувся, заклав ліву руку за спину і спустився на одній руці, кричачи.

Торкнувся мармуру, подивився на нього виряченими очима і потім знову піднявся, тремтячи та відтискаючи тільки правою — всією своєю силою, всією своєю люттю. Крик звільнення вирвався з його горла. Крик страждання та величі. Піднявся, волаючи: «Та-а-а-ак», тому що туди, куди не дісталась його сила, дісталася його воля. Залишився непорушним ось так, нахилений уперед, піднявши високе чоло, ніби статуя, що волає до темряви неба, до краси зірок.

— Яху-у-у-у-у-у! — закричав Малюк, як скажений.

На площі всі вибухнули цим криком, завели мотоцикли та «Веспи», загули клаксонами, репетуючи. Полло почав копати віконницю газетного кіоску.

Луконе пожбурив пляшку пива у вітрину. Вікна будівель довкола почали відчинятися. Заверещала далека сирена. Старенькі синьйори, вбрані в нічні сорочки, вийшли на балкони, стривожено вигукуючи: «Що коїться?» Хтось гримнув, щоб усі замовкли. Одна жінка, що вірила у законність, пригрозила викликати поліцію. І, ніби через якусь магію, усі мотоцикли почали рухатись. Полло, Луконе та інші застрибували на ходу, підскакуючи на сідлах, а з глушників виривався білий дим. Із гуркотом покотилися якісь бляшанки, дівчата поспішили додому. Маддалена почувалася ще дужче закоханою.

Сицилієць підійшов до Степа.

— Гарні змагання, еге ж?

— Непогані.

Інші мотоцикли також вишикувались, займаючи всю дорогу, анітрохи не переймаючись через машини, що сигналили їм, швидко проїжджаючи повз. Малюк підвівся на своєму подертому «Веспоне».

— Я дізнався, що нині свято на Кассії.

— Де?

— Номер 1130. Це житловий комплекс. Гайда?

— А нас пустять?

Малюк заспокоїв:

— Я знаю одну дівчину, яка буде там.

— Кого ж?

— Франческу.

— Тоді нас точно не пустять.

Регочучи, майже одночасно перемкнули передачі. Додаючи газу, повернули ліворуч. Кілька мотоциклів піднялися на задніх колесах, усі знехтували червоним. Потім завернули на Кассію на повній швидкості.

19 «Бумбокс» — магнітофон, який у 1980-х носили на одному плечі вулицями, слухаючи музику.

20 «Clarks» — англійське підприємство, що виробляє взуття.

21 Таленті — один зі спальних районів Рима, названий так за прізвищем колишніх землевласників.

22 Англійською — «я спускаюся».

21

Англійською — «я спускаюся».

«Clarks» — англійське підприємство, що виробляє взуття.

Таленті — один зі спальних районів Рима, названий так за прізвищем колишніх землевласників.

«Бумбокс» — магнітофон, який у 1980-х носили на одному плечі вулицями, слухаючи музику.

20

19

22

7

Тепла квартира, величезні вікна, що виходили на Олімпійський шлях. Гарні картини на стінах, напевне, Фантуцці. Чотири колонки в