Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

— Дані, овва, я тебе майже не впізнала.

— Що, і ти туди ж?

— Я кажу про вбрання, маєш чудовий вигляд, правда…

Даніела подивилась на свою спідницю, Джулія її вже бачила, просто на хвильку забула.

— Джуліє!

— Ну, чого ти сердишся? Ти на вигляд як Бонопане — ота хабалка з третього «Б», що вже зранку приходить розмальована рум’янами…

— І як тобі вдається бути завжди такою милою, га?

— Саме тому ми подруги.

— Ніколи не називала себе твоєю подругою. Ти це зараз сама вигадала!

Джулія простягнула руки.

— Поцілуночок на примирення?

Даніела усміхнулася. Вже подалася до неї, аж тут побачила за її спиною Паломбі.

— Андреа! — Облишила щоку Джулії, сподіваючись рано чи пізно зустрітися з його губами. — Як справи?

Андреа подивився на неї. На якусь мить завагався.

— Добре, а у тебе?

Вони швидко поцілувались у щічку.

— Дуже добре.

Потім він пройшов уперед, щоб привітатися з якимись друзями. Джулія підійшла до неї, стала поряд і усміхнулася.

— Не переймайся, він лише веде світські бесіди.

Постояли так якийсь час, дивлячись на нього. Андреа поговорив з хлопцями, потім обернувся до Даніели, ще раз подивився на неї і вже тоді усміхнувся. Нарешті він усвідомив.

— Холера! Ти добряче переборщила. Він тебе взагалі не впізнав.

Бабі пройшла через залу. Кілька дівчат танцювали в колі. У кутку діджей-самоук, такий собі сурогат Джованотті23, безуспішно намагався зобразити реп. Одна дівчина танцювала, як божевільна, підскакуючи то на одній нозі, то на другій, розмахуючи руками над головою.

Бабі похитала головою, усміхаючись.

— Палліно!

Дещо кругловида, з каштановим волоссям і дивним пасмом, що стирчало збоку, вона обернулася.

— Бабі, вау-у-у-у-у! — Підбігла до неї, поцілувала та обійняла, майже піднявши її. — Як справи?

— Чудово. Але ж ти казала, що не прийдеш!

— Так, я знаю, ми були на одній вечірці в Ольджаті, але ти й уявити не можеш, яка там нудьга! Я була там з Демою, і ми одразу ж утекли. І ось ми тут, хіба ти не рада?

— Жартуєш? Я просто щаслива. А ти підготувалася до уроку з латини? Зваж, що вона завтра тебе викликатиме, ти остання, щоб завершити коло опитувань.

— Так, знаю, я сьогодні після обіду трохи вчила, потім мала їхати з матір’ю до центру. Поглянь, я купила ось це, тобі подобається?

І, зробивши дивний пірует, радше рух балерини, аніж моделі, вона закрутила в повітрі кумедну яскраво-синю шовкову пачку.

— Дуже…

— Дема сказав, що вона мені личить…

— Ще б пак. Ти ж знаєш мою теорію?

— Знов про це? Та ми ж із ним просто давні друзі!

— А ти таки залиш мені мою теорію.

— Привіт, Бабі!

Хлопець із приязним обличчям, зі світлою шкірою та темними кучерями, підійшов до них.

— Привіт, Демо, як справи?

— Дуже добре. Ти бачила, яка гарна пачка у Палліни?

— Так. Не беручи до уваги мої теорії, вона їй справді дуже личить. — Бабі всміхнулася подрузі. — Піду привітаю Роберту, у неї ж день народження.

Відійшла. Дема подивився їй услід.

— Що вона хотіла сказати цією історією про теорії?

— А, нічого, ти ж її знаєш… Вона — жінка купи теорій і жодної практики, або майже жодної.

Палліна засміялася, потім пильніше глянула на Дему. Їхні погляди на якусь хвильку зустрілися. Будемо сподіватися, що цього разу вона не має рації.

— Ну ж бо, ходімо танцювати…

Палліна схопила його за руку й потягла до групи.

Кілька хлопців стояли перед столиком з канапками і розмовляли про майбутні футбольні переходи. Кожен сподівався на прихильність долі до своєї команди. Усі вони намагалися видати за зірок першої величини різних гравців із невимовними прізвищами — тим паче для напханих ротів. Кіко Бранделлі запустив руку під стос канапок. Пошукав у першому ряду, вже наполовину з’їденому, потім в іншому. Нічого не вдієш! Хтось уже знищив усі канапки з лососем. Вибрав канапку з грибами. Відкусив і в цю мить побачив Бабі, що проходила повз. Поклав надкушену канапку на край тарілки, накрив її паперовою серветкою із золотим ініціалом R, потім, проковтнувши шматок, що був уже в роті, попрямував до неї.

Бабі підійшла до дівчини, одягненої дуже елегантно.

— Привіт, Робі, з днем народження!

— О, Бабі, привіт!

Вони щиро розцілувалися.

— Тобі сподобався подарунок?

— Дуже гарний, справді. Саме те, що мені було потрібно.

— Ми це знали… Це була моя ідея. Зрештою, ти завжди запізнювалась на перші уроки, а ти ж не так далеко й мешкаєш.

— Та власне через це. Я завжди думаю, що встигну в останню мить, та замість цього знову засинаю, а потім відчайдушно мчу на скутері. А завдяки вашому подарунку я завжди тепер прокидатимусь із радістю. Дякую.

— А що це було?

Бабі обернулася з усмішкою, але, побачивши його, змінилась на обличчі.

— Привіт, Кіко.

— Вони мені подарували чудовий радіобудильник.

— А, це дуже симпатично, справді.

— Знаєш, він також зробив мені прегарний подарунок.

— Справді? І який?

— Подушечку, всю в мереживах. Я вже поклала її на свою постіль.

— Будь обережною, він точно попросить тебе її випробувати.

І, силувано усміхнувшись Бранделлі, вона відійшла у бік тераси. Роберта подивилась на неї.

— Мені подушка дуже сподобалась. — Вона справді була б не проти випробувати її разом із ним. — Чесно!

Кіко усміхнувся їй.

— Я тобі вірю. Вибач…

— Але ж… скоро подадуть пасту… — прокричала вслід Роберта, намагаючись зупинити його.

На терасі — м’які крісла зі світлими подушками, вигаптуваними квітами, навіс з в’юнких рослин із лампами з розсіяним світлом, які були майстерно заховані між пагонами. Жасмин видирався нагору по штахетнику. Одна гілочка, молодша за інші, ще не досягла верхівки. Вона хиталась на вітрі, ворушачи свіжими листками, світлішими за інші, та крихітними схованими бруньками. Бабі пройшла кілька кроків по червоній теракоті. Свіжий вечірній вітер куйовдив їй волосся, гладив шкіру і залишав легенькі холодні мурашки. Куртка злегка напнулася під тиском вітру, притримувана правою кишенею, де лежали ключі від хати, важкі та численні, як її спроби отримати їх у батьків.

Поклала руки на край балкона. Прикрила очі й вдихнула цей свіжий аромат вечора. На грудях