Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

Полло вказав на ліжко, де юрмилися вже спустошені сумки.

— Не можу.

— Чому?

— Один лихий тип тримає її в руках.

— Ах.

Полло усміхнувся. Пильніше подивився на дівчину. Вона була дуже симпатична, з чорним волоссям, одне пасмо якого стирчало, та гарними, трішки закопиленими губами. Звичайно, на ній була спідниця в колоніальному стилі. Полло знайшов гаманець, узяв його.

— Тримай… — Кинув їй сумку. — Достатньо попросити…

Палліна схопила сумку на льоту і також почала шукати щось усередині.

— Ти знаєш, що не можна ритися у сумках дівчат, тобі мама такого не казала?

— Ніколи не розмовляв зі своєю матір’ю. А от ти мала б поговорити про дещо зі своєю.

— Чому це?

— Ну, не повинно так бути, що вона дає тобі лише п’ятдесят штук.

— Це мої кишенькові гроші на тиждень.

Полло поклав банкноти до кишені.

— Були.

— То я сяду на дієту.

— Тоді я зробив тобі послугу.

— Кретин!

Палліна знайшла те, що шукала, поклала сумку.

— Потім, коли закінчиш, поклади мені гаманець назад. Дякую.

— Слухай, якщо ти сідаєш на дієту, то, може, завтра я тебе запрошу на піцу?

— Ні, дякую, коли плачу я, то хочу принаймні вільно вибирати, з ким мені йти.

Вона зробила крок до дверей.

— Гей, зачекай-но хвильку. — Полло підійшов до неї. — Що ти взяла?

Палліна сховала руку за спину.

— Нічого з того, що тебе цікавить.

Полло затиснув їй передпліччя.

— Агов, це я вирішую. Покажи.

— Ні, відпусти мене. Гроші ти ж узяв, ні? Чого тобі ще?

— Те, що у тебе в руці.

Полло спробував забрати в неї затиснуте. Палліна притислася грудьми до нього, відставивши якомога далі маленький кулачок.

— Відпусти мене, бо кричатиму.

— А я тебе по дупці наб’ю.

Полло нарешті дістав до її зап’ястка і потягнув до себе. Рішучо витягнув з-за дівочої спини маленький міцно стиснутий кулачок.

— Якщо ти мені його відкриєш, присягаюсь, я ніколи до тебе й слова не промовлю…

— Ой-йой, ми з тобою досі ніколи не розмовляли, то не помру й надалі…

Полло взяв маленьку м’яку руку дівчини і почав долонею відтискати її пальці. Палліна спробувала опиратися. Марно. Зі сльозами на очах вся відхилилась назад, щоб дати більше сили цим маленьким пальчикам.

— Прошу тебе, відпусти.

Полло продовжував розтискати, не слухаючи її. Зрештою, один за одним, пальці розтислися, відкриваючи свій секрет.

У руці Палліні була причина прищиків на її обличчі та набряклих грудей. Причина того нервового стану, який раз на місяць рано чи пізно вражає всіх молодих жінок, а якщо не приходить, то робить їх ще більш нервовими або ж мамами. Палліна стояла перед ним, мовчазна й пригнічена. Вона почувалася приниженою. Полло, сівши на ліжко, вибухнув гучним реготом.

— Тоді завтра ні, завтра я тебе не запрошу на вечерю. Бо що ми потім робитимемо? Анекдоти одне одному розповідатимемо?

— А, ні, це точно ні. Бо я не знаю таких масних, що змусили б тебе сміятися. А інших, упевнена, ти не зрозумієш.

— Егей, дівчинка показує зубки!

Полло був вражений.

— У будь-якому разі, гадаю, що я тебе вже достатньо розважила.

— Чому?

Палліна помасувала свої пальці. Полло це помітив.

— Ти зробив мені боляче, ти ж цього хотів?

— Та ну, вони ледь почервоніли, не перебільшуй, це скоро минеться.

— Я говорила не про руку.

І вийшла, перш ніж заплакати.

Полло залишився у кімнаті, не знаючи, що робити. Усе, що йому спало на думку, — це покласти гаманець на місце й погортати її записник. Звичайно, не віддати їй п’ятдесят штук.

Діджей, тип із дещо довшим, ніж в інших, волоссям — щоб підкреслити свою належність до артистичного світу, — пританцьовував вихилясами у ритм музики. Його руки рухалися туди-сюди по двох дисках, а поролонові навушники давали можливість попередньо прослуховувати музику, щоб не осоромитися, поставивши гостям щось не те. Малюк підійшов до нього.

— Гей, шефе, поставиш мені цю касету?

Ді-джей, прочитавши прохання по губах, узяв касету і поставив її у ближній приймач. Натиснув кілька кнопок, скеровуючи музику собі в навушники. Малюк стояв і дивився на нього, посміхаючись.

Ді-джей раптом аж на лиці змінився. Музика з касети полилась у навушники. Витримав заледве кілька секунд.

— Ти що, дурний? — зняв навушники й одразу ж вийняв касету. — Це ж «Антракс» — більшість тих, що тут, утечуть, а у решти волосся на голові заворушиться. Цією штукою інфаркт спричинити можна. Тримай. — Віддав йому касету. — Став це собі вдома, коли захочеш, щоб тобі стало зле.

— Насправді я це слухаю, щоб заснути.

Степ тинявся вечіркою, роззирався навкруги, неуважно слухав дурні розмови вісімнадцятирічних дівчат: дорогий одяг, побачений у вітрині; скутери, які не хочуть купувати батьки; неймовірні кавалери, стовідсоткова невірність, марні надії.

Трохи вдалині, на тлі чудових картин та молодих представників здорового та багатого суспільства, рухалось щось, що контрастувало з цим усім. Це був Кролик. Їхні погляди перетнулися. Кролик усміхнувся у відповідь, на ходу цуплячи попільничку — саме в той момент, коли до неї тягнулася сигарета, яку занадто довго курили. Попіл, що до цього тримався в ідеальній вертикальній рівновазі, упав туди, де мить тому була попільничка. Курець утратив трохи свого гламуру в очах дівчини, з якою розмовляв. Кролик збагатів на ще одну срібну річ. Більше за всіх від цього постраждала скатертина.

Степ перетнув залу. Якась дівчина розмовляла з подругою, сидячи на дивані. Вона мала чудові стрункі ноги, темні панчохи, що ідеально на ній сиділи, коротку спідницю, яка підкреслювала її принади; довге волосся прикривало їй обличчя. Її подруга, комплексуючи від порівняння, вибрала сірі штани.

Подруга помітила Степа; кинутий нею погляд не пройшов повз увагу дівчини з гарними ногами. Вона також обернулася. Волосся відкинулося за плечі, відкриваючи обличчя: нічого не вдієш, воно до краси ніг геть не дотягувало. Якби їхню красу змішати, то, мабуть, загальний результат був би кращим. Несправедливість природи. Степ усміхнувся цій абсурдній думці. Дівчата, думаючи, що це він так фліртує з ними, радісно перезирнулися.

З вікна в глибині зали, яке виходило на терасу, подув вітерець. Фіранки трохи напнулися, а потім, коли вже опадали, під ними окреслились дві фігури. Було видно руки, які витягувались, намагаючись відкрити їх. Гарний та елегантно вбраний хлопець першим зміг знайти правильний отвір. Трохи пізніше поряд